РОЗДІЛ 14 "Знову в руках"

Бабій!  Брехун!  Підлий   зрадник! 

Усміхається  мені, усміхається   вродливій  блондинці,  і  весь такий   правильний  і  чесний,  що    спільний сніданок  та букет  ромашок   не збігаються з  ним справжнім. 

Я  сиджу  в  кріслі     у  передпокої  нашого  номера  та  обережно торкаюсь  подушечками  пальців  білосніжних  пелюсток  улюблених  квітів.   Колись  я  любила  їх. Особливо  влітку, коли  пахнуть  медом,  сонцем,  ранковою  росою  і  простим  тихим  щастям.    Після  зради  Макса,  повернувшись  додому,   вирвала  з корінням  всі  до однієї ромашки  з маминого   квітника. Всі,  аби  найменшим  натяком  не нагадували  про    чоловіка, який  нещадно  розбив  серце  і  розтоптав  мрії. 

Дивно,  що  зараз  вони  не  викликають  в  душі  відрази.   Тільки  сум… Важкий, гнітючий  і  противний, як сміх  тієї  Лізи. 

Протяжно видихаю. Попри  небажання   бачити  правду,  я  зізнаюсь   собі,  що  до бісиків  ревную  Борецького  до  дівчини.  Безпідставно  ревную.  Ми  з ним чужі. Хай  би  Катя  ревнувала, чи  хто там  з   моїм  колишнім   живе…

У кімнаті тихо.  

Та  несподівано  простір  повниться  загрозливим дзижчанням.  Голосний,  страхітливий  шум  долітає від вікна, а  потім  переноситься  у  кімнату. 

— Де  ти взявся? — ошелешено  підриваюсь  на  ноги,  наче  перед мною  найбільша загроза  світу.   Хоча,   шершень  і  є  великою  небезпекою  для  людини.    Величезна   комаха  швидко  перелітає  від  стіни  до стіни.  Я  мов  заворожена слідкую за  траєкторією  польоту   й  липкий страх   паралізує  розум. 

Коли   він  наближається,  нарешті оживаю.  Його  необхідно  або вигнати,  або вбити. 

Тепер вже я  мов  божевільна  метаюсь  зі  сторони в сторону у  пошуках   надійного знаряддя вбивства.  Нічого  не знайшовши  підхожого,  хапаю у ванні  рушник.  За моєї відсутності  смертоносна  комаха  забирається  на вікно  спальні.

 З підлоги  не  дістати.  Тому  я  тихесенько  підсуваю  тумбу, обережно  вибираюсь  нагору. 

Я  говорила,  що висота  викликає  у  мене  запаморочення  та  підступний  приступ  нудоти?  

— Тільки  не  дивись  на  підлогу, тільки  не опускай  очі. 

Я  змахуюсь  на  принишклого  на  склі  шершня,  один  удар — і він  впаде   донизу. 

Та  перед  очима   вже  пливе увесь  світ. У найвідповідальніший  момент  ноги підкошуються,  і  я лечу  в  безодню… Назавжди. А десь  над вухом  зрадницьки   дзижчить  мій  персональний  вбивця. Робиться  так страшно,  що    на  очі  навертається солона  волога.  

Зіткнення  із  землею стає  на диво  абсолютно  безболісним. Я  наче  провалююсь   у м’яку  хмаринку,  яка  не  дозволяє   мені заламати кістки.

— Дихай,  Лоро!  Не відключайся!  — до вух  долітає  рідний  голос,  переповнений  нотками  турботи й    чогось  такого  приємного,     що хочеться  назвати  «коханням».   В  обіймах Макса  спокійно.   Сила  волі, впевненість чоловіка   відчувається  крізь  тканину,  що розділяє   наші  тіла. Мої  руки  мимоволі  лягають  на  шию  рятівника.  Здається,  світ  замирає,  залишаючи два  серця  наодинці. 

Я  на  повні  гурди вдихаю  аромат  чоловічих парфумів, його особистий  запах,  його  присутність. 

— Розплющуй  очі,  ти  в  безпеці,  — продовжує Борецький. Чоловік   вкладає  мене на  ліжко,   швидко  та  обережно  промацує  руки, стегна,  голову.     За  останню   добу  я вже вдруге встигаю  побувати  в   руках  колишнього. 

— Макс,  припини.   Я  ж  не впала. Просто перед очима  потемніло. 

— Ти  боїшся  висоти, то навіщо вибралась  на тумбу?

— Шершень  залетів.

— Вбила?  —  чорні  очі  звужуються  до маленьких  щілинок,  а чоловік  удавано супить  брови.  — Сподівався, ти  менш  жорстока. 

Макс   відсувається, підходить  до вікна  та  намагається  вигнати   непроханого гостя.  Я  уважно слідкую  за кожнісіньким  його  рухом  і  змушена   визнати,  що таки  нервую.   

— Обережно,  — пищу   з  ліжка. 

— Хвилюєшся  за мене?  — чоловік  робить півоберту головою.  Ловлю  на вродливому  обличчі  тінь  радості.  Йому  явно  до вподоби турбота.

— Впевнена,  за  тебе   є кому  переживати, — бурчу  під  ніс, на  що  Макс  невизначено знизує  плечима. 

Коли  небезпечна  комаха  опиняється  за  межами  номера,  я  нарешті заспокоююсь.  

— Дякую, — промовляю  одним   губами,  несміливо  поглядаючи  на колишнього, який  буквально світить  тріумфом.  

— Почуваюсь лицарем, який врятував   прекрасну  принцесу  від  злобного   змія.  

— Інколи  ти  буваєш  нестерпним,  — скептично  вимовляю  та    підводжусь  з  постелі.     — Я  трішки  прогуляюсь.   Дощ закінчився,  тож  можна побродити містечком.

— Лоро,  я,  на жаль, не складу  тобі  компанію.

Звісно,  блондинка Ліза  зачекалась  на   індивідуальні  лекції.    От  же бабій!    Моє   бідне серце  пронизує   гострою  голочкою ревнощів.    Та й образа  за  зраду  підступає  до горла,  змушуючи  задуматись, що я роблю  в  одному  ліжку  з   цим  підлим  зрадником?   Неприємні  спогади  змінюють настрій  зі швидкістю  світла.  Серце  калатає,  дрібні  дрижаки   щипають шкіру,  а  дурне відчуття  неправильності  не  полишає.