РОЗДІЛ 13 "Нові знайомства"

У  конференц-зал    заходимо  останні. Всі  мої слухачі  зайняли  місця,  знайомляться   і  з появою  викладача  враз   вмовкають. Жіноча  половина  оціню  мене,   чоловіча  — квіточку  в  штанах  з високою  талією, в які  заправлена сорочка.  Від  писку  моди  у  мене  знову  виникає  приступ  ревнощів.   Сіднички  в  моєї  колишньої   шикарні!   І  ці  світлі  штанці  вигідно  підкреслюють    гордість  її  фігури. 

На  щастя,  Василевська   приземляється  у  першому  ряду  і не вертить цією   гордістю  перед чужими  очима. 

   Я  вітаюсь,   намагаюсь  сконцентрувати  увагу  аудиторії,  яка  здебільшого складається  з   представників   сильної статті.    Молоді,   всього   кілька  років  після  вишу і   здебільшого однолітки колишньої.   Зрозуміло,  що саме  їх відправили  послухати  лекції   для  подальшого використання  в  роботі. Не можу  не  зирити  на  Лорку.  Спершу  радий,  що сидить  всього у  кількох  метрах  від  мене.  А   згодом  розумію,  що  розповідаю  тільки   їй,  не помічаючи  нікого  навкруги. 

    Я до бісиків  радий  нашій  зустрічі,  і вечірні  події  тільки   з новою силою пробудили  потяг  до  жінки, яка  принизила,  накивавши  п’ятами  з власного  весілля,  але яку   не  зумів  забути.   Виявляється,  час  вміє  лікувати,  стирати  болючі  аспекти,  вчити  дивитись  на  речі  з нового ракурсу.    Лора   має  рацію,  що   так  просто  ніхто  нікого   не  покидає. На  її думку,  причина  криється   в мені.  Чому? Я  образив? Зрадив?  Не  любив? Ніколи  за  мною  не   було  подібного  гріха. 

Я   дуже  хочу  знати,  що насправді  відбулось  в  той важкий  день.  І  чи  дійсно   до подій  причетна  її  найкраща   подруга?  Але   вважаю  за  доцільне  не  запитувати  прямо.   Лора   як  дика   кішка,   жахається  від  найменшого   порушення  її  зони  комфорту,  закривається,   дряпається.  Їй  потрібна  витримка.  Наприклад,  сьогодні  мені  довелось  спати  на  самісінькому  краєчку   величезного  ліжка,  аби  не спровокувати  колишню.  Не  вистачало ловити  її по  горах!  

А  ранок  зустрів    напругою,  бо  знаходиться  поруч  вродливої  жінки  й  не  торкатись   — складно   для  організму,  що  добряче  засумував   за    її  пестощами, оксамитовою шкірою,  звабливими  вигинами.   Що казати, прокинувшись  вночі,  я  ледве  стримався, і  вже  з  першими  променями  сонця  відправився   на  пробіжку.   Давно я  так  не ганяв!

Василевська    відмінниця  на всі сто відсотків. Старанно   конспектує  за  лектором, сама  зосередженість,  грація  і  неприступність.   Холодна  королева, яку я  б  з радістю зігрів  у  палких  обіймах. 

Фантазії.      Поки  не  розберусь  з  причиною її втечі,  колишня  — табу.

Наприкінці  лекції  із  зали  долітає кілька  питань. Їх ставить    гарнесенька,  наче  витончена  лялечка,  блондинка. Перед  тим  як  підвестись, вона  зумисне,  не  розриваючи  зорового  контакту,  обтягує  і   без того великий   виріз шифонової  блузи.  Питання  з її вуст  звучить  м’яко, провокаційно. Схоже,   мене на  гачок  намагається  спіймати справжнісінька  звабниця. Розмовляючи  з  нею,  краєм  ока   стежу  за  поведінкою  Лори.  На рівні  інтуїції  вловлюється  її  відверта   неприязнь  до  моєї  співрозмовниці. Оскільки увага  присутніх  повністю   скерована  то  на  мене,  то  на  блондинку,  колишня  не   втрачає  можливості  озирнутись  на   спраглу  до знань  без п’яти   хвилин  адвокатесу.   У сірих  очах  спалахує  неприязнь,  щира  жіноча  неприязнь  до  потенційної суперниці. 

Чим  не привід позлити  Лорку  й  дізнатись  про  її справжні  почуття?   Крім  того,  моєму  чоловічому  самолюбству  кортить   вкотре  переконатись,  що  не  байдужий  її  серцю. 

Тому після  лекції  я  залишаюсь  відповідати  на  питання «старанної учениці».

— Мене  Ліза  звати,  — дівчина  простягає  тендітну  ручку  з  довгими  світло-рожевими     нігтиками.  У  неї   білосніжна  шкіра,   а  тендітне  зап’ястя  прикрашає   масивний  золотий  ланцюжок.  — До  речі,  читала  про  вас статтю.   Ви немало  досягли  і  мені  в честь  з вами  познайомитись. 

Легкий,  заразливий  сміх  розкочується    конференц-залом  і Лора,  яка  в  цю мить  крокує  до виходу, повертає  голову. Я встигаю  спіймати  її   зверхній  погляд. У нього  бринить  старанно  прихована  образа.  Я  поцілив  в  мішень,  дозволивши  блондині  поспілкуватись  після   завершення  заходу. Зараз  у  нас  перерва,  і я міг  би  витратити час  на колишню.  Однак  залишаюсь  і   вдаю  глобальну  зацікавленість  новою  знайомою.

— Мені  приємно,  — ввічливо  киваю. 

— Я  готувалась  до цієї  поїздки,  до нашої зустрічі,  — червоні  губки   оголюють білі  зуби,  їхня власниця  не  поспішає  забирати пальці  з  моєї  долоні.  — У  мене стільки  питань  назбиралось,  в  один  семінар  не  вмістяться. 

— У такому  разі   дозвольте  пригостити  вас  кавою. На  першому  поверсі  є   затишне місце,  де  хвилин  двадцять  я  готовий  відповідати  на  ваші  питання. 

Блондинка  ошелешено  відкриває  ротик,   хапає повітря,  свердлить  дірку  в  моєму кадику. О,   пантера,  мабуть,  подумки  вже  засинає  у моєму  ліжку  і  в  недалекій  перспективі  бачить  себе  провідним спеціалістом  в «Захисті». 

— Чи ви  не п’єте кави? — вдавано суплю брови, зчитуючи  емоції  дівчини. 

— Що ви?  — вона   хапається  за мій  лікоть,  наче  я  остання   соломина і  зараз  втечу  прямісінько  з  рук.    — Кава  з  молоком!