РОЗДІЛ 10 "Диван і картка"

Мабуть,  немає  гірше,  ніж  виглядати  в очах  колишнього   повною  невдахою.   Мало  мені  пригод  в  потязі  з циганами,  то завдяки  сестричці  я  потрапляю  у  ще  більшу   халепу.  І свідком мого  падіння  стає  не хто інший,  як  підлий  зрадник    Борецький,  з яким,  до речі,  завтра  у мене  кілька  лекцій  та  семінарів.

Розклад  нікудишній. 

 Тягну  валізу  за собою.  Досі  вона  була  важкою,  а  зараз    ніби  камінцями  набита.  

Несподівано Макс  хапаю  за  ручку сумки, змушуючи  зупинитись  і  поглянути  у вічі. 

— Пропоную   залишитись  на ніч  у  моєму  номері,  — говорить спокійним  тоном.  Я,  навпаки,  не церемонюсь. 

— Збожеволів? 

— А що такого?  Колись  ми спали  разом, я  вже  бачив  все,  що  тільки  можна, — його   чорні  очі  ковзають  тілом,  наче  роздягають  догола.  — Нічого  нового ні  я,  ні  ти    не  відкриємо. 

— Точно    глузд втратив!

— Одна ніч, Лоро!  Обіцяю  поводитись  чемно! 

Лукава  усмішка  розтягує  тонкі  вуста,  оголюючи  рівну   лінію  білосніжних  зубів. 

— Ліпше  на вокзалі! 

— Яка  ж  ти принципова,  — Макс  різко  тягне на себе  валізу  й  скориставшись  моїм  ваганням,  відтягує  її  за  спину.  Тепер  багаж  у  його  цілковитому  володінні. — Не роби   дурниць і  не  шукай  пригод  на  п’яту  точку.   Двадцять  шостий  номер  — це  номер  люкс класу,  складається   з двох  кімнат. Я  спатиму  на  дивані,  а  ти  на   ліжку.    Ванну,  сподіваюсь,  поділимо. 

Сумніваюсь,  переступаючи  з  ноги на  ногу.  Пропозиція  видається  хорошим  варіантом.  Ні,  не  хорошим… Ідеальним!  Я  така  зла  на сестру,  що  ця  злість  потребує  виходу.  Якщо Борецький  спробує  перетнути  межу  дозволеного,   нехай  начувається! 

— Погоджуйся!  — майже співає  солодким  тоном.  — Не сподобається —   завтра  підшукаємо інший  готель. 

Я  протяжно видихаю. Здається,  у  цю мить я  особливо  сильно  ненавиджу  колишнього. Зосереджуюсь  на  панорамному  вікні,  за яким   причаїлась  ніч, і  виходити в  її  обійми  немає  жодного  бажання. Я  втомилась. 

Без слів  прохолоджу повз  чоловіка  у  глиб  готелю.  Краєм  вуха  ловлю  хмикання  з моєї  неприступності.  Якщо тонути,  то   тільки  з   гордо піднятою  головою. 

— Гарного  вечора,  —  показує  люб’язність  адміністраторка.  — Нехай   після  нашого готелю у вас  залишаться  теплі  спогади.   

Кидаю  на  працівницю  вбивчий  погляд.   Життєві  перипетії  навіть   пухнастого   зайчика  перетворять  на  злобну  фурію.    Точніше  котеня. Саме так  мене  називав  Борецький,  коли  тонула в  його обіймах,   цілунках,  дотиках. 

Позаду  його  кроки  звучать  зовсім  тихо.

—  Лоро,  нам  на  третій.  Перші  четверті  двері  праворуч. 

 Макс  намагається говорити  буденно,   не  привертаючи  уваги і  не поглиблюючи  й  без того  непросту  ситуацію.  Ми підіймаємось  сходовими маршами, м’яко  ступаємо  по червоному  килимі, який  тягнеться  довжелезним   коридором  потрібного поверху.  Біля  дверей  з  красномовним  надписом  «26»  зупиняюсь.   Щось  всередині  підказує,  що за суцільним  дверним  полотном  ховається  нове  випробовування.    Доводиться  набрати повні  груди сміливості.  А  Макс  тим    часом   ставить  валізи  на  підлогу,  і  наче  ненароком,  відмикаючи  двері,  торкається   плечем   мого.

Відсахуюсь.  Сильний  імпульс  проймає    з голови   до ніг. 

— Вибач,  я  не  хотів  тебе  налякати,  — білосніжна,  приправлена  нотками   зваблення посмішка  у  напівтемряві видається особливо  інтимною. І момент  такий,  немов   ми  зараз накинемось  один на  одного у  шаленому  пориві  пристрасті. 

— Макс,  дотримуйся   дистанції.

— Але  ж  це  ти  близько  зупинились  біля  дверей.  

— Не провокуй. 

— Ліпше поцілуй,  — несподівано   заходиться  співом  і   одним поштовхом  прочиняє   двері  у кімнату,   після  чого  заходить  і  вмикає  світло.   — Почувайся  як  вдома. 

— Дякую, —  неохоче  відповідаю,  переступаючи  поріг.  Втягнувши ноші  в  кімнату,  чоловік  з  шумом  зачиняє  за  нами   двері. Все,  капкан   клацнув. 

 Дійсно,  номер  складається  з двох кімнат. З передпокою  потрапляєш одразу у спальню — величезну,  просторо,  обставлену  громіздким  дубовим  ліжком  з  різьбленими спинками,  невеличким   столиком,  двома  глибокими  шкіряними  кріслами  й  шафою  для   одягу.  Зі  спальні  можна вийти  провітритись  та  помилуватись  місцевими краєвидами  на   відкритий балкон.  Я  одразу   прочиняю  вікно, аби впустити  в приміщення  свіжість  гір. 

— Отже,   ця  кімната  моя!  — тріумфально   підіймаю  підборіддя.   Борецький  втягує  мою валізу,  повільно  озирається  і  знизує  плечима. 

— Мабуть,  ні.   Останній раз  в  «Перлині» я  був  десь  пів року тому, і  тут  відбулись  кардинальні  змінив  в  інтер’єрі. 

Чоловік   гепається  на ліжко,   пробує  його  на  жорсткість,   проводить  рукою  по   темно-зеленому  покривалі. 

— Наприклад,  замінили  ложе  на  значно ширше.  А ще забрали  диван  з  передпокою.