РОЗДІЛ 8 "Просто посидіти"

Ресторан  гарний.  Простора  зала, величезні  панорамні вікна,  за якими  майорять  верхівки  височезних сосен,  широкі   дубові  столи,  прикрашені  вишитими скатертинами,   стіни,  зроблені  зрубом та  прикрашені   колоритними   картинами,  що відображають  місцеві  звичаї  та  прадавню  міфологію.    Я  захоплено  роззираюсь.   У  горах вперше,  тому   атмосфера  по-особливому  видається  загадковою та  сповненою  передчуттів.   

 Багато  місць  зайняті.    Відвідувачі  здебільшого туристи. Хтось  прийшов  перекусити,  хтось  просто  посидіти  й  поділитися   враженнями. 

Макс  стримує слово,  замовляє  борщ  та  ароматні  вареники  зі шкварками,  на  додаток  легкий  овочевий  салат  і  компот  із  сухофруктів.   Порції виявляться  чималенькими. Мені  б вистачило  одного   рідкого.    Замовлення  принесено  і  колишній   відкладає  мобільний на край  столу.  Винувато  усміхнувшись ідеальними  губами,  які  здатні спокусити  навіть  мене після  всього  пережитого, перепрошує: 

— Дорогою   ніхто  не писав.  Зате  у  непідхожий  момент  вириваються  різноманітні  питання. 

— Підлеглі  турбують?  — цікавлюсь,  примруживши  очі.  У цю  мить    Борецький  видається  простим  і  рідним,  наче  немає років  болю,  а  ми знову  ті самі   викладач  і  студентка, котрі  прийшли  на  перше  побачення й  заминаються  на   півслові.  А  ще мені  дуже хочеться  знати,  що у  нього немає дружини  чи постійної подружки, і  потривожили  з  роботи.  Чоловік  коротко  відповідає:

— Так.  Смачного,  Лоро!  Ти  ж  не  любиш  холодної   їжі. 

— Не  люблю,  — стиха  промовляю,  беручи  ложку.   Я  намагаюсь  зосередитись  на своїй  тарілці,  триматись  стримано  й  незалежно,  з рівною спиною  та  гордо випростаними   плечима.  Макс   стежить  за кожнісіньким  моїм   рухом,  найменшою  емоцією, від чого  рука  зрадницьки  тремтить  і  окраєць  хліба  падає  на  підлогу. 

Незручно!   Я  швидко  нагинаюсь підібрати  шматочок,  як  Борецький  робить  аналогічний  рух. 

— Ой!  — скрикую,  потираючи   чоло.   Місце  зіткнення  ниє і болить.  З  моєю  ніжною  шкірою  через  годинку-другу    виросте  шишка.  Підводжу  очі  й  зустрічаюсь  поглядом  з  колишнім.  На  аристократичному  обличчі    читається   щире співчуття. 

— Вибач.  Незручно  вийшло.  Дуже   дошкуляє? 

Несподівано  його  тепла  долоня   торкається  епіцентру  болю,  обережно проводить,  немов  забирає  частинку собі. Приємне тремтіння  знову  проймає до самісінького серця,  щемить  під ложечкою,  а очі навпроти паралізують    жертву…   Я  продираю  горло  й  повільно відсторонююсь.    Безглузда  усмішка   сама  замальовується  на  наших обличчя і  напруга  між  двома  колишніми    спадає. 

— Ти мав  рацію,  страви  неймовірні,  — хвалю місцевого кухаря.

— Я  завжди  заходжу   у  цей   ресторан.  Він  затишний,  комфортний,  персонал    привітний.  Кухня  — вище будь-яких  похвал. 

— Часто   буваєш  на відпочинку? 

— Я  б не сказав. Продовжую  очолювати свою  юридичну  компанію,  зараз  справи йдуть  дуже  добре, тож  роботи  вистачає.  До речі,  планую  штат  розширяти, — він  загадково  підморгує. — Ти також  адвокат? 

— Так,  тільки-но  отримала свідоцтво  про  право  на  адвокатську  діяльність.  Можеш мене  привітати,  — відповідаю  з  нотками суму  у  голосі.  Години  я  проводила  в офісі,  виконуючи  найскладніші  доручення  шефа,  і заслужила  отримати  роботу  ще два  роки тому,  але   Тимков  ніяк  не хотів  бачити  підвищення  свого  вірного помічника.   Брови   Макса запитально вигинаються:

— Шампанського?

— Ні,   що ти. Я ще маю  багато справ.  Перш   за все  необхідно   заселитись. 

— Я  пораджу чудовий  готель.

— Я  вже забронювала  місце,  — поспішаю перебити.  — Точніше сестра  допомогла,  бо це моя  перша   поїздка в  гори,  — заминаюсь. — Я  не    дуже  розбираюсь  у тонкощах …

— Де зупинилась?

—  Здається,  «Перлина долини» називається.   Це готельно-розважальний  комплекс,  де мій  шеф  і   ще кілька  керівників  провідних  юридичних  компаній  нашого  регіону  вирішили влаштувати  тренінг  для  своїх  підлеглих.     Так  би мовити,  відпочинок   з користю.  Тож  тепер  відпуску  я   проводжу  в  горах  і  заодно  побуваю  на  семінарах та  лекціях.

— Графік  дуже напружений? —  темні очі навпроти звужуються  до крихітних щілинок,  з яких сочиться    неприхована цікавість.  Ковтаю  гіркоту  підозр,  що  підбираються  до горла.    Якщо скажу «ні»,  знайде привід  вкотре  зустрітись.

— Дуже!   Конференції,   зустрічі,  нові  знайомства. 

Раптом Макс   різко  подається  вперед,  перехилившись  через стіл.  Стиха запитує: 

— Ти   без обручки. Досі   сама? 

— Я  одружена  з  роботою,  — поспішно кидаю у  відповідь.  — Але у  мене  все  чудово  і я  не  скаржусь. 

Зумисне не розпитую  про його  особисте  життя,  нехай   розуміє,  що абсолютно байдуже на   зв'язок  з Катею, що я  перехворіла і   перегоріла.   Відкидаюсь  на спинку  стільчика  та  складаю  руки  на  грудях. Відверто  роздивляюсь    Максима.    Трясця,   а  він  гарний, видний  чоловік. І  більшість  жінок  у  залі  безсоромно  пасуть  його очима.    І мене  тягне, як  магнітом.