РОЗДІЛ 7 "Дати витримку"

Я  ревнивець,  але  щоб Лора?  Ніколи  не помічав  за  тендітною і чуттєвою дівчиною  гріха.   Новина  про  мою  зраду  з  її найкращою  подругою   збиває з  пантелику,  змушує  наздогнати  колишню і  витрусити з її прекрасних  губок   правду.   Що надумала? Невже я  міг  бачити когось  іншого,  окрім  неї?  

Ні,  Катя  — ефектна  дівчина,  далеко  не дурна  і  вміє  поводитись  з чоловіками. Та  до  несподіваної втечі  коханої,  вона  була  для  мене  виключно  «блідою  міллю»,  сіра тінь  справжньої королеви.   Катя  та й Катя...

А тепер щось у мене не сходиться два  до двох. 

Поки  потяг  набирає  швидкості,  я  роздумую  над  кожнісіньким словом  Лори.   Вона  звинувачує  найкращу  подругу  у  своїй  втечі?  Дивно,  адже  Катя  запевняла у   зворотному,  мовляв,   зраджували   якраз   мені.    Дівчина  не  говорила  прямо  і  не називала  жодних імен,  проте   її натяки була  занадто красномовними,  щоб  не  повірити. 

   Почувши   цю  версію  та  з’їздивши  на  в селище   коханої,   припинив  пошуки,  вирішив   забути, стерти  з  пам’яті  п’янкий  аромат  ванілі. 

Потяг  несеться  попід  лісові  масиви,  приманюючи  погляд   красою віковічних   лісів  Західної  України.  Смужка  синього   неба  нависає   над  гостроверхими  шпилями,   чіпляє  на  них  пухнасті  хмари й ніби  натякає,  що  зовсім  скоро  кінець літніх   днів   і  початок  затяжних  злив.   Але  навіть  восени  гори  прекрасні.   І повітря   тут  зовсім  інше. Чисте, кришталеве,   переповнене   таємницями  рідних  Карпат.  Як  на  диво,  відрядження  виявляється  короткостроковою  відпусткою, якої  не мав   досить  давно. Навіть кілька  днів  було б вдосталь,  аби видихнути  й  набратись  натхнення  на  трудові  будні.  Та Лора  перемішала  карти. І  тепер  намір  перевести   дух  переріс   у  сперті  від хвилювання   груди.   Повітря   бракне,  варто перед очима  постати  образу  з  гарною лінією  губ   і  копою світлого  волосся.  Виявляється, почуття  набагато  сильніші  за  роки.  Однак,  мені  не до вподоби копирсатися  в  минулому,  бо   загартований  різними  життєвими ситуаціями  і  гірким  досвідом чужих  помилок,  позбувся  сентиментальності  й  перетворився  на  прагматичного,  цілеспрямованого  чоловіка, який   знає ціну собі  та  ціну  свого  спокійного завтра.   

  Зараз  йти  до кошеняти  безглуздо.    Розлючена,  знервована  і  накручена до крайньої   межі,  вона  не піде на контакт.   Моя  поява  в  її  купе  лише  заведе   ситуацію  у  глухий  кут.  Нехай  ліпше   заспокоїться.    Курортне  містечко,  де на  нас  очікує   кінцева  зупинка,  невеличке  і перетнутись  двом  людям    не  складе  жодної  проблеми. Десь  вчеплю  колишню цивільну  дружину. 

  Сьогодні у  мене  телефон  мовчить.  Я  завчасно попередив  про відрядження  і лекції,  а  підлеглі тільки  раді  відчути свободу  від тотального  контролюю.  Що  поробиш,  у  мене  складний  характер стосовно   робочих  моментів. Я сам  викладаюся  на  всі  двісті  відсотків, і  того  вимагаю  від  людей,  котрим   виплачую  чималі  кошти. 

Намагаючись  абстрагуватись     та  силою  волі  відключити  мозок,  я  прикриваю  очі.  Там  де займалась  медитацією  колишня,  тепер сиджу  я,   вдихаю  ледь  відчутний   аромат   ванілі. 

   Мабуть,  дійсно втомлений  і  думками,  і   роботою  з ранку  до темної  ночі,  бо  прокидаюсь від  настирливого стуку  у  двері.   Провідниця  вишкіряється   у  люб’язній  усмішці.

— Ми  приїхали,  — стримано   поправляє  комірець  уніформи. —  Супутниця ваша  вже вийшла.   Першою вискочила  з   потяга.

— Давно? —   підриваюсь  на ноги. Сон  як  рукою знімає.   Моя  колишня  знову  тікає,  знову  залишає з  питаннями  без  жодних відповідей. 

Жіночка  не  встигає відскочити, я  акуратно  її  відсторонюю вбік та з валізою у руках  вибігаю з вагона.   На  пероні людей  не багато.  Русяву  голівку помічаю  одразу. Дівчина  швидко, впевненою  ходою,  чимчикує  в  напрямку  центру   містечка. Її  довге волосся   розвіває  легкий  вітер. Ось   після  чергового    пориву  заправляє  його за вухо,  злегка  обертається,  ніби намагається переконатись  у  відсутності  погоні.  Навіть  на  значній  відстані  наші  погляди  стикаються,  і   вона  пришвидшує  темп.

— Стривай,  — кидаюся в  біг. Поодинокі  перехожі   з цікавістю  зирять на  сварку   між  парою.  — Нам  потрібно поговорити. 

—  Я  не  хочу!  — люто  шипить  в  обличчя,  варто  підхопити  під  лікоть і  змусити    зупинитись.  — Борецький,  я  не  хочу  тебе  бачити!  Ми  колишні! 

— Добре,  — здаюсь,  підіймаючи  руку догори.  Лора  звільнена  від  захвату,  проте  не йде. Переводить   подих  і  дивиться  під  ноги. Я  продовжую:  — Добре,  ми  — колишні.  Але  поспілкуватись як  знайомі,  ми  можемо.    Не маєш бажання  розповідати   про  день  весілля і  розлучення — я  не силуватиму Та  хоч  дізнаюсь, як  живеш  зараз. 

— Тобі  не байдуже?  — великі  сірі  очі  недовірливо  таранять  з-під  пухнастих  вій.  Я  заперечно  хитаю  головою. 

— Ми  ж  не даремно  зустрілись,  — не втрачаю  можливості  її  вколоти.  — Ходімо  нормально  пообідаємо.  Недалечко  є  хороший  ресторан  зі  смачними  місцевими стравами. Пропоную  одразу спробувати   борщ і  вареники  зі  шкварками.

— Макс, я  на дієті! 

— Припини! Смачна  їжа  — це завжди  корисно.

Мить  Лора  вагається,  дивиться  то  на мене,  то  на  верхівки дерев. Нерви у неї натягнуті,  неприємні  сумніви  муштрують   мозок.   Колишня  протяжно видихає.