РОЗДІЛ 6 "Ти і твоя зрада"

Хоче  знати  правду?  Аж  око сіпається,  коли крадькома  позирає на мене! І від нетерпіння кусає нижню губу. Я добро вивчила  Борецького,  щоб  розгледіти  зміни в  його  настрої.

Музика   тарабанить  у   вухах,  проте  не звертаю  найменшої уваги.  У  присутності  Макса  я   не здатна  зосереджуватись  на  чомусь  іншому,  окрім його парфумів,  дихання,  аристократичного  обличчя. Доводиться   прикрити очі  та  вдавати сон. 

Але так  тривати  далі  не може.  Від  незручної  пози  затекла  шия.  Я  театрально  позіхаю,  розтираю  її та  плечі. 

— Я  допоможу! — Макс  опиняється поруч  за  долю секунди. Не встигаю  зреагувати  чи  заперечити.  Під  його вагою сидіння  прогинається  і  наступної  миті  широкі  чоловічі  груди  майже торкаються  моєї  спини.  Гаряче  дихання  обволікає  шкіру,  приємно лоскоче,  пробуджує заборонені  невчасні спогади.  —  Лоро,  розслабся.   І розвернись  зручніше, — вкрадливо  шепоче  над вухом. 

«Ти  збожеволів»?— вертиться  на  язику,  однак  мовчу,  наче  води  у  рот  набрала. Я піддаюсь спонтанній  слабкості,   дотикам. 

— Ти дуже  чуттєва.   І завжди була такою. 

— Борецький,  виключно  біль  змушує терпіти твої  руки  на собі.   Не  пригинай  палиці. 

— Невже такий  противний?

— Я цього  не сказала.   Просто  є речі,  які  не  вибачають.  Наприклад,  зраду. 

На секунду він  припиняє  робити кругові  рухи  долонями.  Ситуація  чоловікові  не приємна.   А  що  думав?  Зустрінемось  через роки  і  я   кинусь  йому  на  шию? 

Теплі  пальці  знову  починають   бродити  вигинами,  даруючи  неймовірну  насолоду.    Його  дотики  ніжні,  сповнені  лагідності. Якби  не певні  обставини,  я  б розвернулась  і  таки   дозволила  собі  потонути  в  обіймах  колись  такого   бажаного чоловіка. 

— Я  також  зраду  не  здатний  пробачити, — його голос  бринить  твердими   нотками.   Макс  нервує.  Розмова  дається  важко,  бо  обоє  нарешті  підібрались  до істини. 

— У такому  разі  прекрасно  мене розумієш. Твоя  зрада  з  Катькою стала   для  мене…

Кінцем світу, Борецький!  Кінцем  світу…

Та останні  слова  залишаються  невимовленими,  тому  що  ніжні  руки  перетворюються  у   залізні  лещата,  які  безжально обертають  жертву  обличчям   до себе.  Очі  пронизують   люттю, граничною  з болем, і  ненавистю,  перемішаною  з  краплинами   бентежності. 

— Я  тобі  ніколи не зраджував!  Це  ти… ти втекла  до   свого шефа.   Годі  робити з  мене дурня! 

Реве,  і готовий   метляти  мною, як  сильний  буревій  тонкою  берізкою. Я  не тямлю,   до чого  мій шеф.  Западає  така  глибока  тиша,  що стукіт  наших  сердець схожий  на  звуки  грому. 

Напружену   ситуацію  несподівано  долає  провідниця,  яка відкриває  двері  нашого  купе й  буквально  ввалюється  всередину. 

— Ой,  вибачте!  Я  невчасно! — говорить скоромовкою,  покриваючись  багряними плямами.   Вона  застала    пасажирів у,  м’яко  кажучи,  пікантний  момент. — Я  тільки  хотіла  сказати,  що ваше купе  звільнилось   і  ви  можете повернутись.   Та  бачу,  що все  гаразд. 

Жіночка  поспішає  закрити  за собою  двері  й  розчинитись  у  натовпі  пасажирів.   Я  переводжу  очі  на   вікно,  за яким  дрібний  дощик  ховає  перон  невеличкого  містечка. 

Зупинка.  Ідеальний  шанс   розпрощатись  з  Борецьким.  Без слів   зриваюсь  з  місця   та  витягаю  валізу  з  тісного простору. 

— Лоро,   знову  тікаєш?  Увійшло у  звичку  тікати  від проблем?    Поговорімо  спокійно!    Я  прошу тебе,  залишайся. 

— Я  не тікаю  від  проблем,   просто уникаю  нових.  Наша  зустріч — помилка,  злий  жарт.   

Поспішно    закриваю  двері. До вух  долітають  фрази,  що моя  поведінка  — дитячий  садочок, і  що  дорослі  жінки  так  не вчиняють. 

А  мене  душить  жаль  до себе. Роками  я  плакала  за     Максом,  поливала рясними  слізьми   зраду  з моєю  найкращою   подругою  Катею.  Ті  кляті,  незабутні фотографії я отримала  у  день нашого весілля.    У салоні  краси  мені  наводили останні  штрихи макіяжу. Я тремтіла в  передчутті,  що з хвилини  на  хвилину  відправлюсь  у  РАЦС,  де   офіційно і  назавжди стану дружиною  найкращого чоловіка у  всесвіті.   Поруч  були  мама  і  сестра,   а  під дверима  очікував   автомобіль  весільного кортежу.   Залишалось  тільки  торкнутись  свого  щастя. 

 Коли телефон  дзенькнув  сповіщенням  від  подруги,  я аж підскочила  з радості.  Моя  старша    дружка   також  записувалась   до візажиста і  катастрофічно    запізнювалась,  змушуючи  мене  нервувати. Я  ж так  хотіла,  аби  наше з Максом  весілля  пройшло ідеально,  аби  кожнісінька  мить   пригадувалась  з  теплом  і  любов’ю.   Вибір  сукні,   зачіски,  макіяжу,  навіть  кольору  квітів  на  столах — все  мною обдумувалось  до найменших  дрібниць.    Інколи  доводилось  не  спати  ночами,  бо паралельно я  готувалась  до  випускних  екзаменів, які  сподівалась  здати  якомога найкраще. З Максом  Борецьким  могла  бути    тільки красуня  і  розумниця на всі  сто відсотків. 

А Катя… Мені  здавалось,  наша  дружба  грала  барвами  щирості,  довіри,  підтримки.  Ніж  у  спину,  завданий  руками  подруги,   виявися   смертельним.   На фото  дівчина щасливо усміхалась,  прикриваючи  однією  рукою  оголені  груди.  А  за спиною  мирно  спав  оголений  Макс. Готельний  номер,  зім’ята  постіль…  Я  не  змогла  пробачити  подвійної  зради.  Найщасливіший  день  виявився  пекельною  мукою  зі всіх  можливих, і  я,  показавши фото  близьким  людям,  прийняла  рішення  повернутись  додому. Тихо,  непомітно,  швидко.  О,  у хвилини  втечі я  не  плакала.  Збираючи  речі,  тримала біль  в  собі.  Без жалю,  без спогадів,  на автоматі  скидала  одяг  в  сумку,  хапала  документи про закінчення  вишу (випускний  відгуляли  за кілька  днів   до  весілля), й  автобусом   з  мамою  і   сестрою  покидали столицю.  Місто,   де я  знайшла  себе  і   розбила  серце.   Я  почала  з  чистого аркушу. Почала?  Ні,  спершу  я  жевріла   подібно вуглинці, якій  час  нарік  погаснути.  Інколи здавалось,  що  життя  бігло повз,  а  я  застигла  на місці,  як  безформна  субстанція,   не здатна сприймати  нічого  живого. Пливла  по течії медузою і  повністю  залежала  від  попутного вітру. На щастя, моїм  визволенням  виявилась  робота   в  компанії  «Тимков  і  партнери». Завдяки  нереальним вимогам  до  підлеглих  шефові вдалось воскреси Лору  Василевську душею,  повернути  бажання   знову насолоджуватись  сонцем, блакитним  небом  і спілкуванням  з  людьми. Хоча  з останніми  я  дуже  обережна.  Гіркий досвід навчив  довіряти  виключно сестрі та  матусі,  моїм  єдиним справжнім подругам.