РОЗДІЛ 5 "Чому втекла"

Ми  тікаємо  один від  одного.  Спершу  я  виходжу  за  круасанами,  хоча  насправді,  це  привід кілька  хвилин не дивитись  на  дівчину. Потім Лора  посилається  на  задуху  й   полишає  купе.  Нас  мучать спогади, незручність ситуації, ніяковіння  і незнання як  поводитись  далі.

Очима  сконцентровуюся  на  її ноутбуці.  Залишений  необачно  на  столику,  він  манить  заглянути  в  особистий  світ  колишньої.  Вона  ж зазирала  у  мій журнал,  не питаючи  дозволу? Отже, я  можу вчинити  аналогічно. 

Без вагань  та  зайвих докорів  сумління  розвертаю  до себе  пристрій. Екран  світиться  запитом  на  пароль. Ймовірно,  Лора  використовує  його  на  роботі й  поставила  захист від  допитливих очей  колег.

Пароль…

Набиваю дату  її  народження. Проста  комбінація  цифр  одразу  відкриває  доступ   до всього   особистого. А що я  шукаю? Докази її  прив’язаності  до якого чоловіка  чи інформацію  про місце проживання? Мій  дитячий вчинок   не додає  солідності  в очах. 

Поки роздумую,   ноутбук  вмикається  й  зору  відкривається  світлина із  зображення   колишньої.   Серйозна така,  доросла,  справжнісінька  ділова  леді.  На фото  Лора  дуже приваблива,  вдягнена в сірий  фланелевий  піджак,  з під якого  визирає чорна  сорочка.   Тримається  прямо,  трохи випнувши  підборіддя.  Не пихато й  самовпевнено,  а   просто  впевнено,  демонструючи  внутрішню  силу.  Її світле   волосся  сягає  плечей, акуратно випрямлене  та   значно коротше,  ніж  зараз.  Попри  те,  що дівчина  на  фото  показує,  що розумніша  за  вас,   вигляд  у  неї сексуальний. 

Життя   відкрило  в Лорі   міцний  стрижень,  перетворивши її  з вразливої  дівчинки  на  досвідчену   жінку.  Цікаву  жінку, яку  хочеться  пізнати й  спробувати.   

Очі пробігаються по теках  робочого   столу.  Під одною знаходжу  підпис  «Для  шефа». Відкриваю,   дивуючись  холодному  спокою  та  відсутності  совісті.   І так  перший файл,  в  ньому  надибую прізвище   Тимков.  Схоже, він  і  є  керівником компанії,  де працює  дівчина.

Я  швидко  закриваю  вікна, ставлю  гаджет на місце,  складаю руки  на столі,  наче нічого  не  сталося. 

Коли у  купе повертається  Лора,  немає  жодного  натяку  на  протизаконне вторгнення в особистий  простір. Та все-таки вона  недовірливо  ковзає  по   ноуті.  Нічого  не сказавши,   ховає  в сумку. 

— Відволіклась?  — цікавлюсь,  не приховуючи  сарказму. А  до її  рожевих щічок  знову   припливає  червона  фарба.  — Не думаєш, що час поговорити? Якщо вже їдемо   разом,  то чому  не  скористатись  шансом  і   не зізнатись? 

— Борецький,  мені  немає у  чому  зізнаватись.  Я  нікого  не  вбила,  не пограбувала…

— Ти покинула… Не  прийшла  в  РАЦС.  А коли я  немов  ідіот  повернувся  в  нашу  квартиру,  від  тебе  слід простиг…

Злість  накриває  з головою.   Між  мною  та  Лорою   відстань  в  один  метр, образа довжиною  в  три  роки.    Ми сидимо  з  протилежних сторін  столу і  невидима  стіна  все  значніше  обростає  чагарниками ненависті. 

— Я абсолютно нічого  не  повинна   пояснювати,  — з твердістю в  голосі  видавлює дівчина.   — А  наглість  твоя  не  зрозуміла.   Даремно ніхто  нікого  не   полишає  в  день весілля.  На цій  ноті  наша  розмова  завершена.  Зовсім скоро я вийду  звідси  і  ми  більше ніколи  не  побачимось.  Даремно я  погодилась  їхати в  спільному  купе. Ти  аніскілечки  не  змінився.   Лише про власні  амбіції думаєш.

— Власні амбіції?  —  у  мене  брови  повзуть догори.

 Ми  прожили  у цивільному  шлюбі  рік. Адвокат,  власник  юридичної компанії,  перед яким  відкриті  всі  двері,   а  чималі  гроші пливуть в  кишені,   та  його студентка,  котра перейшла  на останній  курс.  Я  розривався  між  роботою і  коханою  дівчиною.  Я  жив  нею,  ні на  хвилиночку  не  припиняючи  думати,  чим  займається, з ким  говорить,  що  дивиться   чи  слухає.  Наші  стосунки  зав’язались  дуже швидко й  Лора майже відразу перебралась  в  мою квартиру.   Батьки,  звісно,  не  схвалювали  подібного  поспішного  рішення  і  зв’язку   між  викладачем  і  його  підопічною,  проте   їм  залишалось  розвести руками. Я кохав  своє  котеня  до  одержимості.  Кохав  і  боявся,  що так  само швидко  втрачу, як  і  знайшов.  І в  один  препаскудний  день  найжахливіші  страхи справдились.   Вона  зникла,  покинула,  розбила  серце,  а  тепер сидить  навпроти  та  звинувачує   казна  в  чому. 

Лара вправно  уникає  відповіді,  діставши  навушники  та  увімкнувши  на  телефоні  музику.  Всім своїм  виглядом  ігнорує, показує  неприязнь  і  образу. 

Мабуть,  мовчанка  й  короткі  погляди  в її  адресу  роблять  свою справу. Я повільно  заспокоююсь,  перемикаюсь  на   озвучену   м’якими   губками  фразу:  «Даремно ніхто  нікого  не   полишає  в  день весілля».  Поршні  у  голові  запрацьовують з новою  силою,  перебираючи  по складах  кожнісіньке слово.

Однак, розтлумачити власними силами  не вдається. 

Лора  відвернувшись  та  прикривши очі  спокійно дрімає,   насолоджується басами у вухах. Ні  я,  ні мої переживання,  аніскілечки не  турбують  колишню. Борецький — порожнє місце  не варте уваги. 

Ловлюсь  на  гадці, що  безсоромно витріщаюсь  на  горбики, котрі  щільненько  облягає  біла сорочка,  на  шию, і  трикутник   молочної шкіри   що манять очі,  як  вбивче  полум’я   довірливого  метелика,  на  тонкі, граційні  пальці,  яким так  подобалось торкатись  мого тіла.