РОЗДІЛ 4 "Чай та круасани"

Руки  тремтять,  наче  зараз складатиму екзамен   самому  Максиму Борецькому. Почуваюсь  студенткою,  до якої  на  заміну   у  найвідповідальніший  момент  прийшов   викладач,  профі  у  власній справі з вимогами не  лише володіти  книжковими знаннями, а й  вміти  моделювати  їх у  життя.  І   чоловік,   в  якого по вуха  закохана  з  першої зустрічі у  довгому,  заллятому  сонячним  промінням, коридорі  вишу.  О,  пам’ятаю, як  шалено  хвилювалась  й  тремтіла, як  плутала  слова  й  отримала  найвищу  оцінку  виключно завдяки  попереднім відмінним  результатам.  Сиділа  на стільці  перед мрією  і сердилась, наче  ображена  і   незадоволена стосунками  коханка.  Точнісінько  як  зараз.   Макс   йде по чай, а  я  намагаюсь  глибоко    дихати та  подолати  тремтіння, накипіле в  його  присутності.  Мовчанка  лише сильніше натягнула  тятиву  нервової системи,  змусивши  перетворитись  в  електричний  заряд,   що шукає способу   вибухнути. 

—Так, заспокойся,  це  лише  твій  колишній.  Ваша  зустріч — випадковість.  На   кінцевій  попрощаємось  і більше  ніколи  не  побачимось. Я  знову  забуду заподіяний  ним біль. 

А змінився  гад.   Був  красенем,  статним,   веселим.  Зараз роки  додали солідності,  мудрості  в  очах,  галантності  та  аристократичності  у  кожному  русі. І  зробили  ледь  не ідеалом  чоловічої вроди.    Мимоволі  кидаю погляд  на  залишений   журнал.  Звідти  дивиться  поважний  чоловік  у   чорному  костюмі  та  білій  сорочці, котрі витончено  підкреслюють смуглу  шкіру,  акуратно   зачесане темне  волосся  та  доглянуту   коротку  бороду.   Раніше Макс  голився, проте   зміни йому  пасують.   У колишнього тонкі  губи,  і коли  розтягуються  в  усмішці,  показують  ряд  білосніжних зубів.  Ніс  з горбинкою.  А  ще  погляд  манять  широкі  плечі,  тонкі  пальці рук,   схрещених на грудях,  і, звісно,  відсутність  каблучки. Цікаво,  що про нього написали?  Чесно,  не знайшла  хвильки  поцікавитись, та  й  особливо  не горіла  бажанням  знати  щось  про  колишнього. 

«Понад  дванадцять років  власник юридичної компанії   «Захист» стоїть  на варті  основоположних  людських цінностей.   Сотні     виграних справ,  сотні   вдячних клієнтів,  для  яких став  останньою надією»…

— Телефон  не  взяв,  —   раптом   двері  прочиняються  і  я  не  встигаю  зреагувати на  повернення  моєї персональної  примари. Поспіхом  ховаю  клятий  журнал  за  спину, а червона  фарба  так  і червонить  щоки.  Стягую  губи  у  вузьку  смужку    вдаючи,  що нічого не сталось. Борецький    куди кращий  за мене  актор,   бо   зовсім  не подає  знаку  про мою  витівку.  Взявши телефон  і для  наочності  піднявши  апарат  догори,   зникає  з  вигляду. 

— Дурепа! — спересердя  викрикую,  на  що двері  знову  прочиняються,  показуючи   фізіономію  колишнього. 

— Ти щось  кричала  мені  у  слід? 

— Ні!  — мило усміхаюсь,  стримуючи  бажання  забрати багаж і  бігти  світ  заочі. Або   вхопити  ноутбук  і   добряче стукнути  ним   Максима. Навіщо  знову  зустрілись? Навіщо тривожити рану, яку роками   гоїла,  намагаючись  хоч  трішки залікувати?

Поклавши   глянець на місце,  подаю  на  своє   сидіння та втуплююсь  в  ноутбук. Робота  зовсім  не  йде,  а  думки  розхристані наче стадо овечок.   Ніяк  не можу зібратися, вгамувати  збите дихання  і  дрібне тремтіння  в руках.    А такі  дрібниці  повз  досвідченого адвоката  не пройдуть  мимо.  Не хочеться,  аби  Максим використовував моє  зніяковіння  у   своїх цілях.  Шосте чуття  підказує,  ми просто так  не  розбіжимося.  

Через хвилин десять   чоловік  повертається  з металевою  тацею,  на якій стоять два стакани та кілька круасанів.

— Дієта   дієтою,  а голод не  тітка. Пропоную  перекусити.

Турботливий.   Наші спільні  ранки  починались  з  кави  та  випічки   з  пекарні  навпроти. Обмотавшись  ковдрою, я   підходила  до вікна й   милувалась, як  мій  коханий забігав  у  двері  з красномовною  вивіскою, а  вийшовши з  паперовим пакунком,  посилав мені  повітряний  поцілунок і  найщасливішу  усмішку  на світі. Потім  був  сніданок, спільний душ, дорога  в  університет. 

— Вдалось  роздобути  з  вишневим  джемом,  — додає,  проявляючи верх   галантності. Навіть  смаколики  звільняє  з  обгортки і  знову  акуратно  складає  на тарілку.   

—  Дякую,  — відкушую  шматочок.  Смачно. Я  збрехала стосовно   дієти,  тому  що  моя жіноча  натура  захотіла  дізнатись,  чи пам’ятає  він  минуле. Як  виявляється, береже в  пам’яті  все  до найменших  дрібниць. 

— Радий,  що тобі  подобається, —  Максим  усміхається  кутиками вуст.  Він наминає смакоту  на  дві  щоки, і  його хитрий  погляд  ніяк  не відірветься від колишньої пасії.

 Після перекусу  чоловік  викликається віднести  посуд  в  буфет.  Я тільки розводжу  руками. О, якби мої колеги тільки  знали,  хто  догоджає  Лорі  Василевський — здуріли  б  від  заздрощів.  Коли Макс  знову заповнює  простір  ароматом  чоловічих парфумів, доводиться  миритись з  поїздкою  й терпіти  один одного. 

— І так,  ми  не бачились   три роки,  — з веселістю  у  тоні  звертається  Борецький, знову падаючи навпроти.  Чоловік   поправляє  рукава  ідеально нагладженої сорочки, секунду  вертить   ґудзик  на  манжеті. —  Навіть уявити  складно,  що зараз мандруємо  в  одному  купе.   Яка  життя  складна штука.

— Кожний  з нас  зробив  вибір.  Не бачу  сенсу  повертатись  до минулого  чи  про  щось  шкодувати.   У мене все  прекрасно: робота,  дім, сім’я.