РОЗДІЛ 3 "Земля таки кругла"

—  Вільна  полка ось,  —  показую  на  сидіння  навпроти.  — Розміщуйся,   дорога  далека. 

Лора  ховає  очі  й  намагається  всіляко  вигадати спосіб, аби  дременути  геть. Ситуація   дивна і  подібний   збіг  можливий  раз на  мільйон. Та якщо вже сіли  в  одну  лотку,  потрібно синхронно гребти до  протилежного   берега. 

—  Сміливіше. 

—  Макс,  — нарешті говорить  перше слово. І  дуже  приємно,  що це — моє ім’я. Отже,  не забула, амнезією  не хворіла.  — Це якесь  безглуздя.     Я  краще  піду. 

—  Для  початку  привіт.

Очима  знову  ковзаю  по  безіменному  пальці правої  руки. Вільний   і  дає  вірогідність,  що  колишня  також вільна.

Мабуть, у  кожному  чоловікові  присутній  мисливець,  який  ну  дуже   бажає  отримати  трофей.  А якщо   здобич  попередньо  накивала  п’ятами  — взагалі зносить  дах   від  надокучливої  ідеї. 

Тому вдавати  з себе  ввічливого  господаря складно. Всередині  кипить ураган,  готовий  будь-якої  секунди накинутись на  тендітне створіння  й  випитати  в  неї силою, чому   так  вчинила, чому втекла?  Я  секунду  витримую  паузу, дозволяючи  нервам  затвердіти,  й тоді  продовжую: 

—  Погоджуюсь,  зустріч  несподівана. Але не бачу  причин тобі  йти,  а  мені   — не поділитись  квадратними метрами.    Провідниця  сказала,  що   сталась форс-мажорна  ситуація.  Неприємний  сусід  попався?

—  Швидше сусіди,  — важко  зітхає.  — А  дорога   справі  далека.   Мабуть,   доведеться  залишитись. 

—  Колись  ми  розділили під  одним  дахом  триста  сімдесят чотири  дні.   Невже  шість  годин  для  нас  катастрофа?

Сірі очі  спалахують   дитячим  страхом,  і  знову  переміщуються  з  мене    на  вікно,  за яким  тягнеться  нескінченна  лінія  зеленних сосен,  попід  які  пролягає  залізнична   дорога. 

—  Дякую.  Я сяду, і  щоб  не заважати  тобі  читати,  займусь   справами. 

—  Працюватимеш в  дорозі?

—  Так,  роботи  завжди  вистачає.

—  Ти  адвокат?

Мої  питання  летять на русяву голівку  одне  за  одним, а  ще  проникливий   погляд  додає  дівчині   зніяковіння.   Витягнувши   сумку  з ноутбуком,  вона   демонстративно відкриває  кришку  й  кидає   в  моєму  напрямку   блискавки. 

—  Борецький,   ми  не в судовому  засіданні,  а  я —  не  учасник провадження.

Молодець!  Браво! Зубки  показала,  характер проявила.  Саме  те,  чого  вимагав  від своїх  підлеглих і  чого навчав студентів. Найкраща  лінія  захисту  — напад.  Не  бійтесь тиснути, ставити  провокаційні  питання,  але  майте  відчуття, коли  варто  зупинитись.     

Хоча  колись  я  зупинитись  не  зумів. 

Мені,  новоспеченому  викладачеві  престижного столичного вузу,  навчальний   заклад   з його неписаними правилами й  атмосферою  неповторної  молодості  й  азарту, видавався  повернення  у  власні  студентські   роки. Можливо  тому,  що  сам  відносно  недавно відсвяткував  випуск,  або  просто  не забув, як  це  чудового   жити, не відчуваючи  жодної відповідальності,  я  переступив  межу  дозволеного.    Юні  студентки  зазирали  мені  у  вічі,  молоді  і  не зовсім  колеги  жіночої статті  відверто  запрошували  на каву,  хтось  навіть інтим  пропонував. А я  побачив  її  у  коридорі. Самотню,  на вікні,  з книгою  у  руках  та   з білими навушниками у вухах,    шнур  від яких  визирав з-під  густого,  довго волосся і  яскраво контрастував   з малиновою  футболкою.   Як  зараз  пам’ятаю  коротеньку  шифонову  спідничку,  довгі   гольфи  й  білі  кеди.  Книга  і  музика.  Внутрішній  світ  і  зовнішній…  Вона  злегка   кусала  губу  й  час  від часу   мотляла  ногами. Повітряна,  наївна  і  чиста  наче   сльоза  янгола.  Пари  закінчились,  студенти  й  викладачі  розбрелись,  і  в  напівпорожньому  приміщення   я   без вагань  підійшов до незнайомки. 

—  Не можна  хитати  ногами,  коли   сидиш.  — крикнув,  щоб  почула   крізь  голосні  баси.   А  ще   розквіт  своєю  фірмовою  усмішкою. 

На  мене звелись  великі-великі очі,   прикриті  пухнастими  чорними  віями. Вистачило миті,  щоб  втонути  в  сірій  безодні,   миті,  щоб   назавжди  запам’ятати  дівчину. 

Я  знову усміхнувся   й  пішов. Просто  пішов, в  надії з часом її зустріти. 

Від спогадів  відриває  в минулому  рідний  і  до болю обожнюваний  голос. 

—  Ти на  перший  шпальтах.  Вітаю! 

—  Дякую,  — тихо   кажу,  покосившись  на  залишений  у  спокої журнал.  На  обкладинці   доволі вдале фото.   Я  серйозний,  руки  схрещені на  грудях,  у чорному  костюмі  та   білосніжній сорочці.  На фотосесію  одяг підбирав  сам,  намагаючись  якомога  більше відповідати  своїй  буденності  та  стилю.  Світлини  передають  емоції,  енергетику,  тож читача   вигаданим  образом  не  нагодуєш.  Однозначно    скажуть:  «Не вірю».

—  Визнання  коштує чимало. Ти  молодець,   що  не  зрадив  амбіціям і  досяг  результату. 

—  Чути з твоїх губ похвалу  приємно. 

Мабуть, фраза  звучить  з  легкими нотками  сарказму, бо  Лора  змінюється  на  обличчі, продирає  горло  та  втуплюється  в  ноутбук. Через  хвилину  швидко  набирає  текст.   Западає мовчанка, в  якій  колишня  вдає глобальну  зайнятість, а я даремно намагаюсь  не  звертати  уваги  на нову  пасажирку.  І з часом гра втомлює  обох.