РОЗДІЛ 2 "Понеділок, потяг, колишня"

«Правознавство  захоплювало  Максима Борецького зі  школи.   Почуття  справедливості  та  обов’язок захищати  плекався  з  дитинства».

Ось тут  журналістка  переграла.  Навіть  насмішила,   бо  дитиною я  був, як  говориться  в  народі,   «відірви й  викинь».  Штани подерті,  коліна  збиті  й  не було такого дерева,  верхівки якого  не  досягнув.    Автобіографія,   викладена   у відомому  глянці,   могла  б  вважатись мрією  моєї мами.  А  насправді життя  усміхнулось  «сорому  сім’ї»   й  поставило його на місце  після  закінчення   університету.    Пантелеймон  Йосипович,   сивочолий  дідуган,  який  на  прохання  татка  взявся  ліпити  з  мене  справжнього правозахисника,  виявився   загартованим  судовими  процесами  і нелегкими справами   вчителем.   Поступово під  його  наставництвом  серце прикипіло   до цікавої справи. Тепер  за  моїми  плечима   верхівки  не   дерев,  а  визнання,  не  подерті  штанці,  а  дорогий  костюм,   не покинуті  недобудови, а  велика  юридична  компанія  й  місце  на  кафедрі  в столичному  університеті.  Інколи сам  дивуюсь,  як   встигаю.  Робота  займає увесь  час,  залишаючи    моїми  тільки  години,  відведені  для  сну. 

Але  зараз,  під  час  подорожі, я  можу  трішки  розслабитись, почитати чи  просто  полежати й  подивитись  ролики в  Інтернеті.    Класно нічого  не робити.   Я  ліниво  потягуюсь  та   гортаю   далі  журнал, якому  погодився  дати  інтерв’ю.   З гладесеньких   сторінок  білосніжними  усмішками  сіяють  відомі  зіркі, політики…

Несподівано  шум   потяга  перебиває  короткий  стук  у  двері.   Не встигаю відповісти, як  одним  рухом  хтось  прочиняє прохід в  мій персональний  простір.   Відкинувши  читання,  я  з цікавістю впиваюсь  поглядом  в  нахабу…

Вона  середнього  зросту,   худорлява  в  плечах  і  вузька  в   тазу.  Обличчя  овальне  з   витонченою  гостренькою  борідкою, прикрашеною  крихітною  ямочкою,  яка  особлива  помітна, коли  власниця  супиться   чи  нервує. Носик  в  дівчини  акуратний,  рівний.  Губки повні  й  схожі  на  бантик.   Брови  вигнуті,  злегка  підфарбовані й  дуже  мило вигинаються  вгору,  висловлюючи  здивування. Що казати, я  також  здивований. Не маю  сили  відірватись від  сірих,  як  похмуре  осіннє  небо  очей,  що також таранять  мене і  не  вірять  побаченому.   Вона  робить  різкий  крок  назад, від  чого  довге, русяве   волосся   розсипається  і  прикриває   шию.   Колися  я  обожнював  торкатись,  заціловувати    делікатну  шкіру  вигинів.  І  здається  зараз  пам’ятаю   солодкуватий  запах ванілі  її  улюбленого  гелю для  душу.  Та   за   спиною  Лори  надокучлива  провідниця, і  тікати  моїй  колишній   майже  дружині  нікуди.   А  чому  майже? У  цивільному  шлюбі  ми прожили  рік,  після  того  вирішили одружитись. Навіть  з  датою  весілля  визначились. Визначились…

Однією  рукою Лора  хаотично поправляє поли  довгого  вельветового   піджака,  іншою смикає  за  ручку  величезної валізи      й не знає, куди подітись.  Мишка  в  капкані.   Пташка  в  клітці.   Попалась.   А скільки  років  ми  не бачились?  Скільки  часу  намагався  вирвати   цей  аромат  ванілі  із  серця?

У мовчанку  втручається  працівниця  потягу:

— Перепрошую  за  турботу,  але у  нас  сталась  форс-мажорна   ситуація. Не  могли б  допомогти? 

Звужую  очі до  вузьких  щілинок. У мені  вмикається  професіонал  й  емоції  тікають  далеко  на  другий  план. Зовсім  невчасно  приходить спогад, як чекав  свою  дружину  біля  РАЦСу, як  проклинав  світ, а  потім   отримав  повідомлення…

Я  чіпляю  на  обличчя  вдавану  доброзичливість,  хоч  ніздрі  роздуваються  від  глибокого вдиху, а  груди розпирає  чи то від  злості,  чи  то  від морального  болю.

— Прихистіть  дівчину.  Вам  разом  їхати  до  кінцевої станції. 

Поки  я  не відмовив,   жіночка   зникає  з поля   зору,  залишивши  нас  наодинці. 

— Я,  мабуть,  піду,   —  голосочок Лори дзвенить  тихесенько,  бо ж  добряче  злякалась.    Навіть кров  від щік   хлинула,  перетворивши  її  на  порцелянову  ляльку. 

— Лоро,  стривай! 

І навіщо  я  зриваюсь  на  ноги? Навіщо  дозволяю   минулому   знову  повертатись  у моє  життя?

Правою рукою колишня нервово  заправляє  волосся  за  вухо.  А  я  вмить  помічаю  відсутність  каблучки  на безіменному  пальці. 

Досі  незаміжня?  Досі  сама? 

Цікавість притуплює  вагання  і я   допомагаю  втягнути валізу  в купе. 

— Проходь.  Безглуздо вдавати,  що  ми не знайомі.