РОЗДІЛ 1 "Потяг, перон, понеділок"

—  Брівки  навела,  волосся   пофарбувала,   новий  манікюр зробила,  — сестричка  театрально  загинає пальці.  — А піжаму  шовкову  купила? Чи слоники спакувала?

Її швидкий погляд ковзає по громіздкій  дорожній валізі,  примощеній   поруч  шафи  у  коридорі скромної  квартири,  де  навіть    двом  вродливим, але  невибагливим,    леді замало  місця.  Крихітну  консервну  баночку   ми винаймаємо  за  шалені   гроші  поруч  офісу.  Математика  проста  —  невитрачені  гроші  на  проїзд  з’їдає  занадто  велика  плата,  проте нам  вдається  зекономити  час на  добирання.  В  обідню  перерву  моя  люба  Іра  любить повалятись  на   диванчику.  Про   ранкові  підйоми  взагалі  мовчу,   бо для  малої  це катастрофа всесвітнього  масштабу.

Я на  конференцію  їду,  а  не  дефілювати  на показі  мод.   Номер  скромний,  одномісний,  тож  не буде  перед ким  ходити,  — корчу  гримасу.

На останок  понуро обдивляюсь  житло.  Мда… Ремонт  давненько  не  робився.  Як   же  хочеться   звідси  переїхати   на  власні  квадратні  метри. Ми  з Іркою  давно   збираємо. Особисто я  навіть  на  дрібницях заощаджую. Ось  взяти  ту саму  піжаму, подаровану  мамою   на  день  народження.  Навіщо купувати  нову,  тим паче   не практичну  шовкову,  якщо можна  спокійненько  заснути  у  футболці   та  бриджах,  розмальованих гарненькими  рожевими тваринками. 

—  Час, Лоро,  їхати,   якщо, звісно,  не  бажаєш спізнитись  і  вилетіти  з  роботи,  — дзвенить  голосочок   над вухом. Я  підскакую  з дивану,  який  служить  нам  ліжком.  — Документи,  білет,  зарядка…

— Наче все  взяла, — поспішаю  роззирнутись на всі  боки.  І  шумно видихнувши,   випихаю  валізу  на  сходові  марші.  Виявляється,   вона  багато важить,  бо знісши  в  руках  з  п’ятого  на  перший  поверх,  замалим  не   передумала   віддати  сестрі  частину  одягу,   в тому  числі  й   злощасну піжаму.

—  Ну, все!  — Іринка  підіймає  вгору  кулак,  мовляв,  тримайся.   Таксі  зривається  з  місця з  метою доставити  провідного   адвоката  компанії  «Тимков і  партнери» до залізничного  вокзалу.  А звідти… Звідти  гордість  і надія  цивільного    права  прибуде  в  один із  гірськолижних  курортних містечок  на … конференцію і  кілька  практичних  семінарів.  Ви правильно зрозуміли, конференцію.  Інколи  мені  здається,  що  шеф   не  знає слова  «відпочинок»,  або відпочинок  в  його  розумінні   асоціюється  виключно  з  роботою.  Тобто відпочивай  працюючи.  Табличка  з  цим надписом,  до речі,  прикріплена  над   його   столом.  Наступні  чотири дні  своєї відпустки  я  перебуватиму  в  складі  значної половини працівників, для  котрих Дем’ян  Анатолійович  спільно з  іншими  керівниками  адвокатських контор  вирішили організувати  захід  — «наберись  нових знань». Навіть  якесь  величезне світило  запросили  на  лекції.  Так  би мовити,  найкращого з  найкращих!

— Хоч би  Борецького  не  притягли,  — роздивляючись   за  брудним вікном  весну,  говорю  сама  до себе.  Мурашки  пробігаються  шкірою. Взагалі,  тема  Борецького не приємна.  А  хто любить  говорити  про  колишніх,  особливо  коли ти   не прийшла  на  ваше з ним  весілля… Максим…  Найкращий з  найкращий,  відомий  на всю  країну  адвокат,  акула  в ватазі  піраньї,  красень  і  … мій  колишній.  Буквально  вчора  про нього  вийшла  стаття  у  відомому   журналі.

З  думок  до прекрасної  буденності  повертає   невдоволений таксист.

— Приїхали.  Чи  розвертатись  назад?

— Ні,  дякую, — я  поспішаю  вибратись  із пропахлого  цигарками салону. Вокзал  зустрічає  не менш приємним  ароматом людської метушні. Я не люблю подібні скупчення  через   різних  неблагонадійних  персонажів, які  вештаються  й  намагаються  поживитись  рахунком  довірливих пасажирів. Типу відвернувся  — гаманця  не  стало, чи  позолоти ручку  — і  я стягну  з тебе все  золото.

Як реалізація  острахів   перед очима  з’являється   старезна,  обшарпана  циганка.  Великий    горбатий  ніс  та  гострі  очиська  на  фоні  покритого  зморшками    обличчя  змушують  дивитись  пройдисвітці  у  вічі. І я  застигаю  як  вкопана  перед  ворожкою. 

— Ти самотня,  живеш  з  сестрою. Робота  для  тебе все.

— Звісно  самотня,  — лепечу  тремтячим  голосом і  підношу  догори  праву  руку без обручки. —  Безсмертна  поні,  яка  немає часу  нормально кави попити,  не те  щоб  на  побачення  вештатись. 

Переборовши себе і  фиркнувши  нахабі  у  фізіономію,  роблю крок  вправо. Ну   не могла  причепитись  до когось  іншого?

— Ти запізнюєшся! 

— Знаю! Всього   найкращого! 

— Ми не прощаємось.  Нова  зустріч  зовсім  скоро,  — у  спину  летить  божевільний  сміх,  який  тисячами дзвонів  гуде у  скронях. Пришвидшую  ходу,  циганка  також губиться у  натовпі. 

До відбуття  потягу  залишаються  лічені  хвилини.  Я  сварю  себе  за  не пунктуальність.  Зателефонуй  в  службу  таксі  раніше,  і скількох проблем   уникла  б! Я  останньою заплигую  у  свій вагон і  тільки  всередині  полегшено видихаю  в  обличчі   провідниці,  що  закриває  за мною   двері.

— Я встигла!   — тріумфую та  пробираюсь  до свого купе. І  тяженна валіза  не здається  вже такою  тяженною. 

— Приємної  подорожі,  — якось співчутливо  усміхається  жіночка  в  уніформі

Одним рухом  відкриваю вхід у …