1912

– Попереджаю, якщо поцілуєш – мене знудить, – прокрихтіла я в обличчя Томасу, який досить вальяжно розлігся на мені, при цьому всьому ще й радісно либився мені наче ідіот. Хоча… Чого це наче? Реальний ідіот. От якого біса він поперся за мною?!

– А ти погарнішала, Барбариско, – посміхаючись своїми білосніжними зубами, промовив Томас, намагаючись непомітно мене обмацати. – Скажи, які стосунки у тебе з Адріаном?

– Суто ділові. І взагалі – це не твоє діло! Ти тут мені свої вініри не демонструй, – випльовуючи повітря йому в обличчя, проговорила я. – Пащу закрий! Годі називати мене цим безглуздим прізвиськом! І досить вже шкіритись мені! Ану звали з мене!!!

– А характер не покращився, – продовжував посміхатися Томас. – Але ж гарна зараза!

Я вперлася йому в груди руками у спробі відштовхнути його від себе. Спроба виявилася не вдалою. Томас лише сильніше до мене притиснувся. Бабій клятий! Але як від нього смачно пахло…, як і завжди… У мене аж в голові запаморочилося. Навіть якось забула, що хотіла гепнути його по голові чимось важким.

– Може давай перевіримо твою теорію? – з хитринкою у голосі запитав Томас і… поцілував мене. А через пару секунд нас вже не можливо було відірвати одне від одного. Самі б ми ще так довго могли насолоджуватися поцілунком, проте…

– Ви мене придушите, – почувся писклявий хрип мого павучка Ростика десь в районі наших стиснутих з Томасом грудей. – Я взагалі думав, що мене знудить від вашої романтичної перепалки. Яка гидота… Феее… Свободу чесному павуку! Не має чим дихати…

Бідний мій компаньйон. Ми ледь його не розчавили. Це ж треба було так захопитись?

Коли ми все ж нарешті встали з підлоги, на якій весь цей час лежали, то відразу почали озиратися. Обстановка в кімнаті просто кричала розкішним убранством. Атмосфера палала багатством. Щоправда, розкіш та багатство були явно не сучасними. Кінець 19-го або початок 20-го століття… Бідний мій Ростик тремтів у мене на плечі поки ми з Томасом розглядати інтер’єр спальні, а особливо величезну масивну порожню різну раму під якою на підлозі були розкидані шматки розбитого дзеркала. Швидше за все, це через нього нас сюди і викинуло. От тільки чому саме сюди???

Витаючи у своїх роздумах вирішила визирнути у вікно. Визирнула… на свою голову. За вікном була ніч. Гарного ландшафтного краєвиду за ним не виявила, зате моря… хоч відбавляй! Відразу закортіло матюкнутися, але не встигла.

– У нас здається проблема, – заговорив Томас, не відриваючи свого погляду від аркуша паперу на письмовому столі.  – У мене тут ділова переписка одного ясновельможного пана. З неї я зрозумів, що він зараз прямує на пароплаві до Нью-Йорка.  Сама переписка не привернула моєї уваги, а от підпис внизу…

Не чекаючи на його пояснення я миттю підбігла до письмового столу та вперлася поглядом в листа. Тремтячим голосом я прочитала саме те, що так стурбувало Томаса:

– «Тitanic»… April 14, 1912...

– Скажи мені будь ласка, моя кохана доле, – звернувся до мене Томас з вже серйозним виразом обличчя, – що ми сьогодні не потонемо. Чесно кажучи, я не пам’ятаю коли він потонув. Мене тут не було.

– В ніч з 14 на 15 квітня 1912 року… В Атлантичному океані… Ні, ми не потонемо. Ми, швидше за все, замерзнемо, – пролепетала я пошепки, заспокоюючи легкими прогладжуваннями Ростика на своїй долоні.

– Може ви нарешті почнете ворушити мізками, – зарепетував мій павучок. – Починайте продумувати план порятунку! Чи вам обом на той світ закортіло?!

– Нічогенька у тебе пам’ять, – здивувався Томас на мою обізнаність.

– Вона у нас історик. Викладає в багатьох університетах по всьому світу, – немов вихваляючись, промовив Ростик. – А наша Тама́лія взагалі археолог.

– Хто? – здивувався Томас.

– Точно! – мало не підскочивши на місті вигукнула я. – Та́ма більше за мене тямить у часових порталах. Потрібно повідомити її де ми. Вона точно нас витягне!

Я швидко почала знімати з вказівного пальця невидимий перстень з пентаграмою. Видимим він був лише коли знаходився не на пальці. Він для мене був однією з найцінніших речей, які залишились мені у спадок від тата.

– То ось як ти подорожуєш! – вигукнув Томас побачивши у мене в руках перстень. – Дужу знайома річ.

Я тим часом тримаючи Ростика на своїй долоні підштовхувала його до персня.

– Давай, ти зможеш, – вмовляла я його. – Ми вже таке з тобою практикували. Просто подумай про Тамалію і лізь крізь перстень.

– Сподіваюсь ти розумієш, що мені доведеться для цього перетворитися знов у якогось таргана чи мураху, оскільки в своєму істинному вигляді я туди не пролізу. А ти знає як я не люблю бути меншим ніж я є насправді? Напиши листа як минулого разу!

– Це  довго! Я все розумію, мій пухнастику, але вибору у нас немає. Ти наша остання надія, – підбадьорювала я його з жалісними очима. – Клянуся, що цілий місяць не обмежуватиму тебе в їжі. Усі делікатеси до твоїх послуг!

– З мене будь-яке твоє прохання, – приєднався до моїх вмовлянь Томас.

– Ну добре, – погодився нарешті Ростик, перетворюючись на маленьку мураху. – Постарайтеся ні в що не встряти поки мене не буде.

Коли Ростик пройшов крізь перстень, який на кілька секунд став невидимим, я знову вдягнула його на палець. Тепер ми з Томасом залишилися наодинці. Єдиний, хто міг скласти нам компанію, був час який стрімко летів вперед несучи нас в невідомість.