1692

Так… не вдала була ідея лікувати маленьку дівчинку від лихоманки лікарськими травами. Не той час я обрала для цього. Ініціатива караєма… От і допомагай після цього людям… І що тепер робити? Мені гаплик! Стою тут, прив’язана до стовпа – Жанна д’Арк недороблена. З мене зараз зроблять барбекю! Взагалі-то в Америці, як і в Англії, відьом не спалювали а вішали. Це ж треба, для мене однієї такий виняток зробили! А це все завдяки моєму дивовижному полум’яно-рудому кольору волосся. Звісно ж мої яскраві смарагдові очі також зіграли свою роль. Для себе підмітила, що серед усіх страчених сьогодні жінок, я була єдиною справжньою відьмою. І чому серед усіх комбінацій часового порталу мене закинуло саме до Салему, та ще й у часи славнозвісних судових процесів над відьмами. Довкола стояв невимовний галас. Довкола мене розклали купу хмизу, ще й дрова підкинули, напевне для кращого ефекту. Бідний Ростик… мій маленький компаньйончик… Як він без мене? Хто тепер про нього піклуватиметься?

– Маріє… Я повернувся, – вловила вухом легкий шепіт мого павучка Ростика, який невідомо звідки взявся у мене на плечі, сховавшись під пасмами мого волосся. – Я привів допомогу. Не хвилюйся…

– Ростику? – здивувалася я його появі. – Я ж наказала тобі тікати. Де ти був?

– А ти що, дійсно думала що я тебе покину? – обурився не на жарт мій павучок. – Чи я дурний? Та мене в житті ще ніхто так не доглядав як ти. Я відчув енергетику алхіміка і вхопився за цей шанс. Він навіть українською розмовляє, уявляєш? Подвійна удача.

Поки теревенила з Ростиком помітила, що галас довкола зник, неначе час довкола зупинився. Озирнувшись, я впевнилася що так воно і є. Люди довкола немов заклякли. Ніхто не рухався і навіть не дихав.

– А ви подвійний геморой, – почула я розлючений чоловічий голос позаду себе, та відчула, як хтось розрізає мотузки, звільняючи мене. – Що ти тут робиш, відьмочко?  Ти надто смачно пахнеш для цього міста.

Мене не зачіпали ні його слова, ні його принюхування до мене. Мене зачепив його голос. Я його впізнала… Швидко обернувшись я побачила його – мучителя з мого дитинства. Це був Томас. От тільки цей Томас був не з майбутнього, а з минулого. Він і гадки не мав хто я така. Я чудово це бачила по його виразу обличчя, яке наче вершкове масло розтеклося в чарівній посмішці. Моєму гніву не було меж. Цей ловелас мене не впізнає! Він мене не пам’ятає.

– Оце так… – запинаючись промовив той, пильно роздивляючись мене. – Яка краса мені трапилась… Я здається закохався на все своє життя… Це ж треба…  Як тебе звати, кохання моє?

– Ага, зараз, так я тобі і сказала, бабій! – вигукнула я і відштовхнула його від себе. Це була дуже погана ідея. Томас не втримався на ногах і невдало скотився на хмиз. Чому невдало? А тому що одна з гострих товстих гілок проштрикнула йому плече. Це ж треба було так постаратися впасти! Він схопився за рану та застогнав від болю. Його одяг почав швидко насичуватися кров’ю. У мене ледве вистачило сил відволокти його в безпечне місце, подалі від застиглого натовпу. Відірвавши шматок тканини від своєї сукні я приклала його до рани. Томас весь цей час перебував у напівсвідомості. Не знаю, яка сила тоді мною керувала, та я не стрималась і поцілувала його ледве торкнувшись губами. У спробі торкнутися мого обличчя він забруднив мене своєю кров’ю, зачепивши рукою мій кулон з місячного кришталю, що висів у мене на шиї. Колись давно я виміняла його у одного чаклуна. Томас знепритомнів. Забрати свій кулон у нього я не встигла. Натовп міста почав відмирати та розшукувати мене. На додачу ще й Ростик почав підганяти:

– Не має часу! Поквапся! Повір, з ним все буде гаразд! Ти і сама це прекрасно знаєш. Тікаймо!

– Ми з тобою ще про це поговоримо, – засичала я розлючено на свого павука. – Знайшов кого покликати на допомогу.

Рвонула з місця не озираючись. Забігши у знайомий мені багато обставлений будинок я зайшла до однієї з кімнат, де знаходилося потрібне мені величезне дзеркало. Не знайшовши в кімнаті нічого чим можна було писати, я прокусила до крові свій вказівний палець та почала наносити на дзеркало пентаграму з необхідними мені рунами. По завершенні моєї праці в дзеркалі відкрився портал в який я, з Ростиком у руках, стрибнула не роздумуючи.

І хто б міг подумати, що я так швидко зустрінуся з Томасом? Сподіваючись на те, що портал виведе мене до квартири мого друга алхіміка  Адріана, я розслабилася. А дарма… Портал привів мене не в квартиру друга, а в його задзеркальну робочу зону, що означало – він зараз працює там. Якби він перебував у квартирі тоді б я вийшла з порталу прямісінько в ній через його дзеркало. Яким же сюрпризом було для мене побачити на руках у Адріана дивну на вигляд біловолосу дівчину, з пухнастими білими вушками немов у якоїсь тварини, та… Томаса. Своєю появою я його достатньо сильно шокувала. Він навіть слова не міг вимовити.

– Ну от… Тепер нам точно гаплик, – тремтячи усім тільцем, прошепотів Ростик.

– Ой… – вичавила я єдине з себе, що змогла.

– Марі? Чому на тобі кров? – повчальним тоном звернувся до мене Адріан. – Я ж просив тебе не зловживати часовими порталами. Це досить небезпечно. Ти знайшла те, що я просив?

Після цієї фрази мого друга, Томас почав оживати, а його очі – миттєво округлюватися.

– Марі? – здивовано запитав він мене, не відводячи від мене свого погляду. – Ти Марі? Це ти? Ти… Барбариска?! Я шукав тебе більше трьох століть… І тоді під час нашої зустрічі ти мене впізнала і нічого не сказала? Та ти мене ледве не вбила!