Катастрофа

Я зрозуміла, що ніколи не повернусь додому. Портальна арка, якою я по своїй необачності скористалася, працює лише в один бік. Йшов час та я не втрачала надії якось повернутись додому. Цей факт дуже бісив мого новоспеченого кавалера. Судячи з усього, любовне послання на арці було адресоване мені. І доки я роздумувала як мені вибратися з даної ситуації Адан не давав мені спокою. Він постійно про щось розпитував. Його цікавили які технології та науки існують у майбутньому. Його цікавило абсолютно все… а особливо я. Я розповіла про себе, про свою сім’ю та про алхіміків… Потім я провела демонстрацію як перетворюю одним дотиком будь-що в будь-який метал. Коли Адан побачив як один з його скляних контейнерів для експериментальних зразків рослин перетворюється на золото він мене поцілував, за що і отримав від мене добрячий ляпас.

– Ти просто золото, – прошепотів він до мене з посмішкою, навіть не скривившись від мого удару. Для нібірійців золото це пальне на якому працюють їхні космічні кораблі і не тільки. Тож після довгих переговорів з Аданом ми домовились, що якщо я зможу створювати для його народу достатньо золота він домовиться про те щоб Землю не розорили на дорогоцінні метали повністю. Я прекрасно розуміла, що моє вміння не покриє повністю їхні потреби та все ж намагалася хоч якось зберегти свою планету від знищення.

Адан розповів про свій народ, свої експерименти та те що він належить до старійшин, які являються керівною владою своєї планети. З його розповідей я зрозуміла, що він перебуває на самоті сам з собою ну… дуже і дуже довго. Що тут скажеш – довгожителі з відмінною регенерацією. Адан виділив для мене спеціальні апартаменти, які швидше нагадували трикімнатну квартиру. Він дав мені жіночий одяг свого народу. Довга біла приталена сукня з довгими рукавами та вишуканим срібним мереживом прийшлась мені до смаку, так само як і душ. В спеціальній душовій кабінці мене омивало з усіх сторін. Неначе у спа побувала. Ми завжди їли з ним разом. Зазвичай це були якісь чудернацькі фрукти чи овочі. Основною стравою слугували пресовані їстівні брусочки, які за смаком нагадували злаки. Та мене особливо радувала наявність ложок та виделок, хоч вони і були трохи не звичної форми. Я потроху адаптувалася до нового середовища та повністю освоїла мову мого нового інопланетного знайомого. Шумерська у поєднанні з іншими древніми мовами далася мені легко. Я дуже сумувала за домом… за батьками… за своїм Богданчиком…

Решту часу Адан мучив мене у своїй лабораторії аналізами та дослідженнями мого організму. Постійні голки, сканування, мікстури, колби і його бубоніння… Саме ця частина спільного перебування з ним на космічному кораблі бісила мене найбільше. Та все ж мушу визнати – мій інопланетний вчений виявився досить симпотним. Коли він надто довго затримував на мені свій погляд я починала червоніти як закохане дівчисько. Це його тільки розважало  і він так починав посміхатися… Допоможіть мені небеса!!!

– Може вже досить мене мацати?! – голосно запитала я Адана, коли його руки почали вільно гуляти в районі моїх грудей. – Я звісно розумію, що ти досить довго живеш один, але, все ж таки, тримай себе в руках.

– Я виключно в цілях дослідження, – почав виправдовуватись той у відповідь, нервово проводячи долонею по своєму короткому білому волоссю. – І взагалі, – продовжив він більш офіційним тоном, – я хочу офіційно оформити наші стосунки. Саме тому я вже відправив запит на Нібіру для затвердження законного шлюбу.

– З ким це?! – здивувалася я. Але тут до мене дійшло: – Ти нормальний? А ти у мене згоди запитав? Ти мене навіть не знаєш! Може у мене була купа партнерів до тебе?

– Я знаю достатньо. І вивчивши твій характер я зрозумів, що ти будеш проти цього шлюбу. Саме тому я і не запитував твоєї згоди. Тим паче, що на Нібіру старійшини не питають дозволу у жінки на шлюб. Старійшинам Нібіру ніхто не відмовляє! А щодо партнерів… Мене це зовсім не хвилює. І натомість сподіваюсь тебе не буде хвилювати той факт, що у мене не було жодних партнерів до тебе.

З усього вище сказаного мені запам’яталася лише остання фраза.

– Це що, жарт? – здивовано запитала я його. – Тобі скільки років? Ти що все життя тільки працюєш?

– Так, – спокійно відповів він мені. – Робота та наука були моїми пріоритетами.

– Оце ти запрацювався! Ну ти і трудоголік! Тобі потрібно лікуватися!

Поряд з цим цнотливим вченим фанатиком я чомусь відчула себе повією.

– Нібірійці не спарюються як якісь дикі тварини. Ми робимо один єдиний усвідомлений вибір партнера на все життя. Не кричи так, моя нея. У тебе тиск скаче. Заспокойся, – спокійним тоном промовляв до мене Адан.

– Та фіг з тим тиском!!! – закричала я ще голосніше.

– Тамаліє… Я розумію що ти засмучена, – обхопивши моє обличчя своїми долонями сказав Адан, – але ти ніколи не зможеш повернутися додому. Я пропоную тобі новий дім, нові можливості і… нову сім’ю.

Спочатку я навіть здивувалася такій спонтанній ніжності від такого неприступного кремезного чоловіка, що я ж мало не зомліла. Та потім в моїй голові щось різко перемкнуло і я поцікавилась:

– Звідки ти взяв зразки для створення людей? Тільки не кажи що з повітря… Ти мав від чогось відштовхуватись. То що ти взяв за зразок? Покажи той обгорілий скелет який прибув раніше за мене… Адже ти його ДНК використав? Я права?!

Адан після моїх слів забрав свої долоні з мого обличчя і мовчки взявши мене за руку повів мене у сусіднє приміщення лабораторії. Це було єдине приміщення в яке він мене не впускав. Саме там в спеціальній скляній капсулі для зберігання знаходились рештки від обгорілого трупа. Я впізнала Селіну по браслету на руці. Він зі спеціального сплаву який не плавиться при будь-якій температурі. Я знаю це, бо я сама зробила його. Сльози душе швидко заполонили мої очі.