Відкриття

«Це найгірший кошмар який мені наснився за все моє життя», – подумала я про себе, прокидаючись від сну. Відчувши в стегні сильний біль я застогнала та очей не розплющила. Я яскраво відчувала на своєму обличчі чийсь подих. Здавалося наче хтось впритул розглядає моє обличчя.

– Яка дивна страшна істота, – почула я біля самісінького вуха шумерський діалект і миттєво образилась. Мене за кілька сотень років звісно ж по всякому називали, але ніхто і ніколи не називав мене страшною. А тому, не стримавшись, ледве чутно прошепотіла шумерською:

– На себе поглянь… страшидло.

А поглянути, повірте мені, там було на що. Це я точно зрозуміла коли все ж нарешті розплющила опухлі очі. Мене з неймовірною цікавістю розглядало «щось». Це «щось» було схоже на чоловіка років сорока максимум. Високий та достатньо широкий в плечах. І все б нічого але людину він нагадував віддалено. Його бліда шкіра віддавала сірим  кольором. Очі були сірими з металічним відблиском. Волосся брови та вії були білими. А загострені вуха робили його схожим на ельфа з фентезі. Він мав вигляд безколірної розмальовки.

– Ти схожий на хворого облисілого ельфа після коронавірусу, – заледве чутно промовила я.

– Ельф? Що це? – здивувався той у відповідь. – Як ти тут опинилося? Жодна жива істота не може проникнути на мій корабель без мого дозволу.

– Я шукаю подругу, – промовила я хриплим голосом, відчуваючи, що ще трохи і знову втрачу свідомість.

– Ти втрачаєш кров і в тебе зовнішні та внутрішні пошкодження. В твоєму тілі досить серйозна внутрішня кровотеча. Ти повільно помираєш. Я допоможу тобі, але ти мені все розкажеш та дозволиш себе вивчити. По своїй будові тіла ти чимось схоже на обвуглений кістяк, який я тут колись знайшов. За весь час мого перебування в цій галактиці ти вже другий випадок. Захист мого корабля не пропускає жодних живих істот. Проте ти тут. Судячи з усього, пропустити тебе могла лише портальна арка. Але дозвіл на переміщення міг дати лише я, тому… Мене розпирає від цікавості. Я вчений. Я не завдам тобі шкоди. Якщо ти не чинитимеш опору та не завдаси клопоту – все буде добре.

Я весь час повільно перетравлювала інформацію і спочатку навіть подумала, що не правильно розчула. Зібравшись з силами я перелякано запитала:

– Ми на кораблі? Не на планеті?

Мій новий знайомий підвівся на ноги, прихопивши з землі невеличкий камінець. Розмахнувшись він жбурнув його вгору. Летів камінь не довго. Після того, як той зіштовхнувся з небесною поверхнею пролунав глухий удар, через що, вся зоряна картинка над головою задрижала. 

– Все довкола штучно створене – звернувся далі до мене дивакуватий інопланетний ельф. – Ми знаходимось зараз в моїй оранжереї. Тут я вирощую багато різних рослин для своїх експериментів. Я вже казав, що я вчений. І так, ми знаходимось на моєму кораблі який я сам, власне, і спроектував. Я назвав його Ева. А зараз я зроблю тобі ін’єкцію. Я введу тобі покращену формулу, а пізніше занотую твоє відновлення у журналі. Мушу попередити, що буде дуже боляче. Зростання кісток та відновлення м’яких тканин – завжди болісний процес.

В цьому він точно не збрехав. Мені було неймовірно боляче. Це було справжнє пекло. Все моє тіло викручувало і немов палало. А мій новоспечений цілитель спокійно спостерігав за моїми муками. Коли я все ж нарешті відмучилась та встала на ноги, то помітила дивну річ – з мого волосся почав сипатись різнокольоровий порошок. Вже через кілька секунд мій рудий колір волосся повернувся до мене. Швидше за все, чудодійний лікувальний засіб відновив моє волосся, яке я спалила фарбою для волосся. «Треба буде дізнатися склад цієї чарівної ін’єкції», зробила я помітку у себе в голові та вперлася поглядом у свого… А власне «кого»?

– Ти… ти… ти жінка, – запинаючись пробубонів чоловік невідомої мені раси, нахабно мене розглядаючи. Його очі, не зрозуміло тільки чому, сяяли захватом. На мить я відчула себе музейним експонатом.

– Вітаю, вчений. Ти дуже здогадливий, – промовила я до нього, не приховуючи ноток сарказму у своєму голосі. Хоча мій початковий зовнішній вигляд з купою каліцтв був дійсно відштовхуючим. За всіма моїми травмами важко було будь-кому розгледіти в мені людину. Судячи з реакції господаря корабля моє справжнє обличчя прийшлося йому до смаку більше, аніж кривава деформована каша, яку він бачив перед цим.

– Якої ти раси? – почав допитуватися мій незнайомець. – Звідки ти? Як ти опинилася на моєму кораблі?

– А ти? – відповіла я запитанням на запитання.

– Я нібірієць. Мене звуть А́дан. Я знаходжуся тут з певною місією. У тебе є ім’я? Як тебе звати? Тільки не бійся мене. Я не завдам тобі шкоди, –промовляв до мене мій дивний співрозмовник, спостерігаючи як я відступила від нього на декілька маленьких кроків.

– Я Тамалія, – все ж представилася я, оглядаючи незнайомця та довколишнє середовище. –  Я з планети Земля.

– Земля? – здивувався той у відповідь. – Де це? Ніколи не чув про таку планету. Чи може чарівна нея показати свою планету на мапі? Адже, я так думаю, ви бажали б повернутися додому.

– Так, так! Звісно! – вигукувала радісно я, прикидаючи у себе в голові, як я буду шукати свою планету на мапі, якщо навіть не орієнтуюся де я зараз знаходжуся.

– Тоді я попрошу прекрасну нею слідувати за мною, – промовив А́дан зі зненацька привітною посмішкою на своєму обличчі. Його різка зміна настрою та ввічливе ставлення до моєї персони дуже сильно дивувало і насторожувало. Але в передчутті швидкого повернення на мою рідну планетку, я відкинула думки, з цього приводу, на потім.