Експедиція

– Ну, і де ця Анта… Ано… Алія…

– Я Тама́лія! – голосно перебила я старого сивого професора в окулярах.

– Перепрошую, але назвати вас професоркою якось язик не повертається, - торочила без зупинок стара вчена мумія. – Тим паче, я взяв вас в цю експедицію по Амазонці на велике прохання вельмишановного директора нашого університету. Проте, я не вважаю вас гідною його уваги. А ваш зовнішній вигляд! Вам точно є хоча б тридцять років? Про колір волосся я взагалі мовчу… Мені взагалі здається, що свій попередній диплом ви купили…

– Перехрестіться, – відрізала я потік професорських здогадок. – Ви б краще у своєму віці сидіти вдома і город копали… до землі звикали… на смерть чекали.

Професор після моїх слів якось побагровів від наростаючої злості, але нарешті дав мені спокій. Нічого. Побіситься і перестане. Хто ж йому винен, що мені конче було потрібно потрапити до цієї секретної експедиції.  Та що б там про мене не говорили – я чудовий археолог!  Згідна. Колір волосся звісно підкачав. Напевне, я дійсно виглядала наче якась аномалія. Перед самою поїздкою я вирішила трішки обновити відтінок мого натурального рудого волосся. Як належить, я купила фарбу для волосся та під час фарбування додала одну зі своїх розробок. Розробка була натуральна та стійка. Вона повинна була забезпечувати довготривалий ефект після фарбування. Прорахувалася я лише з кольором. Хтось в магазині, по приколу, поміняв місцями в коробках тюбики з фарбами. Тепер моє волосся було темно синього кольору з рожевими кінцями та поодинокими фіолетовими пасмами. А завдяки моїй розробці ця ефектна палітра не змивалася та не перефарбовувалася. От що значить коли відьма береться до роботи! Так, саме відьма. І не просто відьма, а з даром алхімії. У кожного алхіміка своє вміння. Для мне немає нічого простішого аніж перетворити будь-що в будь який метал, який я забажаю. Та в непрохідних джунглях Амазонії я опинилася з певною місією. Доки купа іноземців професорського складу рискала у пошуках незвіданого, я трималася осторонь та намагалася знайти одну аномальну зону в якій зник вже не один шукач пригод. Останнім з таких був мій знайомий алхімік.  Саме після його загадкового зникнення я і отримала від ради алхіміків, до якої входять і мої батьки, своє секретне завдання. Звісно ж, мої предки уявлення не мали про мою раптову вилазку та насолоджувалися в цей час своєю довгоочікуваною весільною подорожжю.

Хоча алхіміки не старіють і живуть вічно, проте, вони все ж смертні. А тому потрібно бути дуже обережними аби ненароком не вкоротити собі віку. З моїм талантом, який мені дістався від обох моїх батьків, потрапляти у різного роду неприємності, вдається мені це досить важко. Складається враження, неначе про обережність я ніколи і не чула. Певне так і є.

Так в один з чудових днів, прихопивши з собою свою чорну сумку через плече та накинувши на голову широкий коричневий капелюх я відійшла від розбитого нами табору подалі в кущики. Про всяк випадок прихопила з собою свого чорного пацюка Богданчика. Що за відьма без компаньйона? Не залишати ж його одного без нагляду в таборі зі звичайними людьми. На меті було просто сходили в туалет. Але реальність взяла своє. «В той час, коли біда примчала, дівчи́на нудитись поча́ла». Це дійсно так. Після цієї моєї пригоди моє життя докорінно змінилося… назавжди.

– Щось мені підказує, що це фігова думка, – почула я легкий пацючий писк зі своєї сумки. – Вічно тебе тягне в якусь сраку, а мені потім тебе з неї витягати! Зовсім мене не жалієш і не цінуєш. От скажи, тобі що, зовсім мене не шкода?

– Та шкода…, шкода… Як свою Шкоду Фабіа за недоліки двигуна. Слухай, Бодька, бос усіх щурів, прошу, стулись хоч на секунду. Я просто хочу в кущики. І до речі… Аааааааа!

В одну мить я впала на свою м’яку точку та почала з’їжджати на ній вниз. Відчула себе мішком картоплі, який вельми незграбно приземлився в багнюку. Свій капелюх загубила десь по дорозі вниз. П’ята точка після такого форсажу почала болісно нити. Та вже за кілька секунд я забула геть про все на світі. Переді мною постала кам’яна арка. Вона складалася з розписних кам’яних блоків понівечених часом.

– Так і знав! – почула я пацючині вигуки зі своєї сумки. – Ти не можеш без пригод! Навіть в туалет спокійно не можеш сходити! Мало хвіст собі не зламав!

Та я не надто звертала у вагу на свого компаньйона, який вже висунув свою мордочку з сумки. Мій погляд був прикутий до арки. Сама вона знаходилась неначе під якимось прозорим захисним куполом, який переливався різнокольоровими барвами.

– Яка краса! Дивина та й годі!!! – заволала я на всі джунглі.

– А ти про що? – здивовано запитав Бодька, озираючись довкола. – Я нічого не бачу…

Мій компаньйон прудко виліз з сумки та стрибнув на суху землю оминувши багнюку, в якій я опинилася.

– Як так? – ще більше за нього здивувалася я. – Вона просто перед нами. Величезна така… Під куполом…

Пересиливши біль в тілі, я все ж вилізла з болота, в яке, дві хвилини тому, так елегантно плюхнулась. Зробивши кілька кроків я просунула руку через купол відчувши легку прохолоду. Не довго думаючи я пройшла крізь нього. Всередині було прохолодніше. Але запах… Смерділо гнилизною і… смертю. Зачарована аркою я відразу не помітила навколо неї людські трупи з різним ступенем розкладання. Я аж відсахнулася прикривши рот рукою.

– Тамаліє!!! Де ти?! Куди ти зникла?! Повернись!!! Тама!!! – пробивався крізь дивний купол занепокоєний голос мого пацюка. Я бачила як мій бідний Богданчик підстрибує та б’ється своїм тільцем у невидимий для нього бар’єр. Він не міг зайти в середину купола так само, як я не могла з нього вийти. Саме з цього моменту я почала панікувати.