Зоряний замок. Темрява — Світло

Темрява

Я не знаю, як тут опинився. Не знаю, скільки часу тут перебуваю: інколи здається, що минула вже вічність, а інколи — що лише декілька хвилин. Тут нікого немає, хоча, можливо, це я просто нікого не зустрічав. Лише довгі коридори… Широкі зали… І багато дверей — у кожному коридорі та залі. Вони тягнуться до безкінечності… Спочатку я просто йшов, не відчиняючи їх. Не знаю, чи це був страх, чи просто мене не цікавило, що за ними, лише хотілося простувати вперед довжелезними коридорами.

Та виходу не було видно, лише місяць заглядав усередину через високі вікна, які теж чергувались одне за одним. Завжди був лише місяць, і виникало таке відчуття, що він кудись мене веде, та шлях був нескінченний.

Якось я спробував відчинити одні із численних дверей, моя рука тремтіла, втім, я схопив ручку і повернув її — нічого складного. Я ще постояв деякий час, думаючи, чи варто їх відчиняти, бо треба було йти вперед, і чи варто відволікатись на те, що там за ними. Все ж я наважився, однак побачити, що в кімнаті за ними, не міг, бо треба було пройти крізь темряву. Я зайшов… Й одразу після того, розчинившись у темряві, я вийшов із сусідніх дверей, у яких вхід також перегороджувала темрява. Я не міг зрозуміти, навіщо всі ці двері, якщо вони однаково ведуть назад у коридор. Насмілившись, я спробував зайти ще в декілька дверей, можливо, у десяток, а може, і в сотню, та знову й знову опинявся в коридорі, розуміючи, що лише згаяв час.

Я починав себе ненавидіти: можливо, я б уже дійшов до виходу, а так я й надалі залишався в коридорі. Згодом я облишив це і просто йшов уперед, не відволікаючись, та коридору не було кінця, і з кожним кроком дедалі більше розпалювалася цікавість, а в голові звучали німі запитання: «А якщо це не ті двері?», «А якщо саме ось за цими дверима вихід?..» Ненависть до себе замість того, щоб розвіюватись, зростала дедалі більше — тепер уже через те, що я йшов повз усі двері й не відчиняв їх…

Але й відчиняти їх я теж не бачив сенсу — знову втратити час і опинитись назад у коридорі… Час, якого, здається, тут і так немає, чи, можливо, його так багато, що я не можу осягнути…

Я далі йшов, світло місяця яскраво розливалося залами, осяюючи шлях уперед, та виходу навіть не було видно. Я зупинився, просто стояв на місці, і тут я усвідомив, що до цього навіть жодного разу не зупинявся, постійно йшов уперед… Я визирнув у високе вікно і поглянув на місяць — ми довго дивилися один на одного.

Аж раптом я помітив, що світло від нього падає на двері неподалік від мене. Я підійшов до дверей і потягнувся до ручки. У голові знову зазвучали німі запитання: «Невже це вихід?», «Можливо, це знову двері, які заведуть у нікуди?..»

Я відчинив двері, але замість темряви, яку я бачив раніше в інших дверях, тут я побачив світло…

Світло

Переді мною сяяло яскраве світло. Я пройшов крізь нього й опинився в кімнаті. Світлом була залита вся кімната, і мені здавалося, що воно ніжно торкається моєї шкіри. У голові звучали німі запитання: «Невже це вихід?», «Можливо, це те, що я так довго шукав, блукаючи по цьому замку?..»

Сяйво не було хаотичним, воно мало джерело: посередині кімнати воно здавалося набагато яскравішим. Я довго все розглядав і милувався й уперше відчув час: здавалось, у мене його дуже мало…

Я насолоджувався кожною секундою, проведеною в кімнаті, ловлячи кожен момент.

Я вирішив наблизитись до епіцентру світла. Кожен крок я робив обережно, бо боявся, що, якщо я надто наближусь, воно або згасне, або обпече мене.

Раптом світло в центрі теж почало пересуватись — воно прямувало до мене.

Я далі йшов йому назустріч, секунди здавалися вічністю, водночас дуже швидко збігаючи.

Увесь шлях, який я пройшов до цього, втратив сенс, як і ненависть до себе. Все тонуло в минулому.

Єдине, що мало сенс, — світло переді мною і саме цей момент.

Ми наблизились одне до одного. Тепер воно сяяло ще яскравіше і не обпікало, тільки ніжно зігрівало.

Я промовив:

— Хто ти, Світло?

— Я думала, це ти — Світло!