Частина 1. Вистріл в нікуди

Наступного дня я прокинувся в доброму гуморі і самопочутті. Здається, таких легких, енергійних ранків у мене ще ніколи не було. Я швидко поснідав, зібрався і вже стояв біля дверей Аврори та стукав.

- Зараз, хвилинку! – лунало за дверима.

Двері відчинились.

- Алексе! Чому так рано? – вона тримала зубну щітку і була ще сонна. – Ми ж зазвичай виходимо на сорок хвилин пізніше. Ти такий бадьорий.

- Нам треба сьогодні завітати до директора у тій справі про руку. У мене до нього є декілька запитань. Думаю, він не все нам сказав. Ми знайшли його злодія. Збирайся хутчіш!

- Ну… Добре. Дай п’ять хвилин, – двері зачинились назад.

Чекав я хвилин п’ятнадцять.

Нарешті Аврора вийшла, і ми рушили до ліфта.

- У відділок? – запитала вона.

- Ні, одразу в «Нейротехнолоджі». Це всього за кілька кварталів звідси.

Ми дійшли за двадцять хвилин. На рецепції сиділа дівчина.

- Директор Джонс Вебер у себе? – запитав я.

- Ще ні. У вас запис? – перегортаючи папери, запитала рецепціоністка.

- Ми з поліції. У нас декілька запитань, які стосуються недавнього пограбування.

- Добре. Сідайте. Він от-от прибуде, – зорієнтувала вона.

Ми просиділи вже двадцять хвилин. Аврора, здавалось, ось-ось засне. А я не знаходив собі місця, ходив по залу, мене переповнювали сили, і я не мав куди їх виплеснути. Думалося, що це наслідки вчорашньої оказії. Серце в грудях калатало, а пульсометр показував 150 ударів. Я вирішив сісти на диван і почав налаштовуватись на правильне дихання, щоб заспокоїтись.

- З тобою все нормально? – здивовано глянула на мене Аврора. – Ти якийсь напружений…

-Ага! Все добре! – різко відрізав я.

Аякже, все добре, тільки учора я ледь не побував на тому світі. І зараз знову починає накривати… Перед очима все поступово втрачало контури, розболілася голова. Я відкинув голову назад і заплющив очі. Мурашки по тілу, невже знову починає паралізувати? Треба викликати швидку…

- Директоре, до вас прийшли детективи, – пролунав голос дівчини з приймальні.

- Алексе, прокинься. Ти там заснув чи що?! – мене за руку схопила Аврора. – Все добре?..

Я розплющив очі, звівся, і… відпустило… Начебто…

- Важкий день учора був, детективе?.. Не виспались?.. – з усмішкою глянув на мене директор.

- У нас є декілька запитань до вас.

- Добре, добре, проходьте в мій кабінет, – перервав мене директор.

Він, на диво, теж вирізнявся неабиякою бадьорістю.

Серце ніби заспокоїлось, і ми почали розмову.

- Вчора ми знайшли вашого злодія. За здогадками, на ньому був екзоскелет руки, на зразок викраденої у вас, а ще пістолет… Бластер.

Обличчя директора не виразило сильного здивування. Чи то він імітував якусь емоцію, чи то знову все розпливалось в очах. У голові ніби дзвеніли леза, мігрень посилилась, я похитнувся і зловився рукою за спинку стільця.

- О, та це ж чудова новина! – радісно відповів директор. – Ви його заарештували?..

- На жаль, ні… – відповів я, стараючись зосередитись. – Вам знайоме ім’я Александер Бекер?

Директор задумливо глянув у вікно.

- Здається, він працював у нас охоронцем десь два роки тому, звільнився за власним бажанням. А що, це він? – здивовано запитав.

В очах знову все попливло. Я нахилив голову.

Аврора глянула на мене.

- Так, це він. Не знаєте, звідки він міг знати час перезавантаження системи? План приміщення, природно, в нього був. Ви з ним добре розійшлись? – вела далі Аврора.

- Детективко, я директор компанії, тож я не беру на роботу охоронців і не звільняю їх. Я взагалі кадрами не займаюсь. Я лиш пам’ятаю, що підписував наказ, і там було це ім’я і його посада. У нас ніколи не було скандальних звільнень. Напевне, хотів розбагатіти на чорному ринку, тому вчинив пограбування.

- Цей псих бігав містом і людей вбивав, – зірвався я. – З вашого бластера, чи що воно таке! Може, ви нам нарешті розкажете, що це в дідька за бластер?

- Тобто вбивав людей? У новинах за останні тижні лише серцеві напади були. Бластер випускає електромагнітні хвилі, що заспокійливо діють на нервову систему. Він більше нічого не може, ми його тестували вже не раз. У вас є докази?

Так-так, заспокоює… До смерті.

- Прототип цього бластера маєте? – запитав я.

- На жаль, то була єдина модель, – відповів директор.

- Тоді в нас усе. Докази будуть! До зустрічі. І надішліть всю інформацію про цього Александра, що у вас є, нам у відділок, – мовив я, і ми вийшли.

Я був розлючений: він точно щось приховує. Та, можливо, і справді бластер зламали. Злочинець міг його перепрограмувати, посилити… Підстав звинувачувати директора в брехні чи приховуванні я не мав. Чи це мігрень так подіяла на мене, що я зірвався на нього?

Так, і крадій добре знав приміщення компанії.

- Дивно він себе поводив… – Аврора перервала мої думки. – Ти теж сьогодні якийсь дивний. Мабуть, учорашній удар тебе добряче оглушив. Поїдь додому і відпочинь день чи два на лікарняному.

Я похитнувся.

- От бачиш: ти майже на ногах не тримаєшся. Ходімо, я тебе проведу. Може, в лікарню?

- Ні, – я заперечив. – Усе в порядку.

- Додому! – Аврора була серйозно налаштована. – Або я викликаю швидку!

- Добре, добре!

І ми пішли додому.

Я вирішив справді взяти два-три дні відпочинку. Аврора сказала, що повідомить шефу.

Наступні три дні до кінця тижня я провалявся вдома. Аврора періодично заходила в гості й цікавилися моїм самопочуттям. Час від часу повторювалися ці приступи, але щоразу дедалі легше минали.