Частина 3. Контрольний постріл

Понеділок був прохолодним та вітряним.

Ми з Авророю прибули у відділок і попрямували на ранкові збори.

- Сьогодні вночі в порту ще три смерті від серцевого нападу. Алексе, які новини? Є якісь зачіпки?

По тілу пробігли мурашки. Нарешті я вповні усвідомив, що це зовсім не серцеві напади. Але що тоді?

- Нічого немає. А те, що є, вказує на природну смерть. На записах із камер спостереження з одного з місць подій ми знайшли лише невідомого чоловіка, що підходить до жертв і спрямовує на них пістолет. Втім, нічого не стається, і чоловік собі просто йде. Його обличчя не видно, – коротко розповів я.

- Що ж, погано. Вирушайте в порт. Може, там щось знайдете. Я наказав поліцейським нічого не чіпати до вашого приїзду. І преса вже починає цікавитися. Я поки скажу, що це звичайні серцеві напади, збіг…

Місто розбитих сердець. Чи радше зупинених сердець. Що ж відбувається?

Ми виїхали.

Прибувши на місце, ми знову нічого не знайшли, про камери не було і мови. Проте був свідок, моряк, який, за словами патрульного, з каюти корабля бачив, що відбувалося. Ми почали допит.

- То що ви бачили? – запитав я.

- Там… Там сиділо троє моряків із сусіднього корабля, курили сигарети і про щось розмовляли. До них підійшов чоловік. На жаль, я його не розгледів… Так-от, він дістав із кишені щось схоже на зброю і навів на них, на кожного з них по черзі, а потім пішов. Пострілів не було. Моряки з нього посміялися, а вже за хвилину попадали на землю. Я побіг туди, та поки добіг, вони вже були мертві. Я викликав швидку, – явно шокований подією, розповів моряк.

- Ще щось? – запитала Аврора.

- Ні, ні, детективи. Це все.

- Добре, можете йти.

- Ну дідько! Якийсь маніяк розгулює містом і доводить людей до серцевого нападу, – роздратовано сказав я Аврорі.

- Стійте, детективи! – крикнув до нас моряк. – Я бачив, як той чоловік сідав у білу машину. Здається, білу. Вона стояла біля ліхтаря, а марку я, на жаль, не розгледів.

- Дякую за інформацію. Патрульний! Перегляньте всі найближче розташовані камери спостереження на предмет білого автомобіля, що виїжджав з порту вночі. Швидко! Всю інформацію відправляйте у відділок на ім’я Алекса Міллера.

- Так, детективе!

- Здається, нарешті наша справа зрушила з мертвого місця, і вже є хоч якась зачіпка. Їдьмо у відділок. Глянемо, що нам скаже Моріс.

- На жаль, нічого нового повідомити не можу, – розчарував нас коронер.

Я подякував, і ми пішли на свої робочі місця очікувати інформацію про автомобіль.

В очікуванні минуло декілька годин.

Телефонний дзвінок.

- Ми знайшли білий автомобіль. Він належить Александру Бекеру, 82-го року народження. Адресу власника і актуальну геолокацію авто вам було надіслано на імейл, – повідомила диспетчерка.

Я подякував і закінчив розмову.

- Є! Шефе, у нас є підозрюваний у справі про серцеві напади. Здається, з’ясували його розташування. Є дві адреси – автомобіля і самого власника, я виїжджаю на склад оглянути машину. Дайте мені ще двох детективів для прикриття, а спецпідрозділ направляйте до його дому, нехай там усе обшукають.

- Добре, бери, кого хочеш!.. Аврора з тобою?

- Ні, звісно! Ще її на бойове не вистачало взяти! – різко відповів я.

- Вирішувати тобі, – відповів шеф, набираючи спецпідрозділ.

- Їдемо? – мене зустріла Аврора.

- Ні! Ти залишайся тут і чекай. Можливо, з’являться нові деталі!

- Але я… – почала заперечувати Аврора.

- Скотт, Коллінз, за мною! Повна готовність, – перебив я Аврору.

Ми пішли одягатись, узяли бронежилети. Виїхали. Це були перевірені в бою, загартовані хлопці. Я був упевнений в них.

- Алексе, чого нам очікувати?

- Наша ціль одна, можливо, будуть інші. Відкривати вогонь тільки у відповідь.

Ми під’їжджали до закинутого складу.

Телефонний дзвінок.

- Алексе, це Аврора. Спецпідрозділ нікого в будинку не знайшов. Зараз там працюють фахівці, проводять обшук. Спецпідрозділ прямує до вас, буде за п’ятнадцять хвилин. У мене все, – вона відімкнулась.

- Що там? – запитав Скотт.

- У будинку нікого не знайшли, їдуть до нас. Спецпідрозділ буде через хвилин п’ятнадцять…

- Міллер, що робимо, чекаємо на підмогу?

- Ні, немає часу. Підозрюваний може втекти.

Ми вийшли з машини і попрямували до складу.

- Коллінз, іди, іди! Все чисто. Це той автомобіль? – запитав Скотт.

- Напевне…

- Досить великий склад, – виснував Коллінз. Розділяємося, Міллер?

- Доведеться. Кричіть, якщо щось побачите.

Ми вирушили прочісувати склад.

Склад виявися набагато більшим, аніж виглядав ззовні. Це був закинутий склад з ремонту автомобілів. Через декілька хвилин я почув крик.

- Руки вгору! Поліція! Відкладіть зброю на підлогу! – кричав недалеко Скотт. – Сюди, я його знайшов!

Ми з Коллінзом почали бігти на крик, аж раптом Скотта відкидає в купу сміття.

- Що за чортівня? – відгукнувся Коллінз. – Така сила удару, що ним наче з гармати вистрелили. Скотт, ти живий?

- Викликай швидку, а я за ним.

Я, не роздумуючи, побіг туди, звідки вилетів Скотт. Я побачив підозрюваного і кинувся за ним. Вистрелити не вдавалось: він перебігав через блоки, а от уже і вибіг зі складу й стояв біля машини. За ним хтось приїхав. Я прицілився.

- Стояти! Я стрілятиму!

Він зупинився біля дверей машини і миттєво розвернувся, навівши пістолет на мене. Пострілу не було. Я вистрелив і помітив, що куля заділа плече. А мене неначе зарядило молотом у голову. Я почав падати. Я бачив, як він сідає в автомобіль та їде, а ще запримітив на його руці екзоскелет викраденої руки: от від чого Скотт почав літати.

Почало приходити усвідомлення, що зі мною: «Я помираю…» Тіло потроху паралізувало. Я швидко ввімкнув пульсометр на фітнес-браслеті – лежав і бачив, як пульс іде вгору. Клас, залишилося чотири хвилини життя, а я нічого розумнішого, ніж увімкнути пульсометр, не вигадав… Лін… Аврора… Сто чортів! Ну і де це життя, яке має проноситися в мозку перед смертю? Як же воно калатає, здається, зараз вилетить з грудей, як на першому побаченні. Ха-ха. Я ще навіть жартую. Не можу поворухнутись, паралізувало все, пульс уже понад 200 ударів на хвилину, 210, 220. Про що взагалі прийнято думати перед смертю? Ох… Усе, відчуваю, що починаю відключатись. Шкода, що не запросив ту дівчину в старшій школі на побачення. Усе, фініш…