ЕПІЛОГ

1

Коля пробирався хащами проти течії річки у пошуках вантажівки, яку йому пообіцяли Оля з Денисом. Там мали бути корисні для поселення речі, тож нехтувати ними було б непоправним гріхом. З ним ішли кілька надійних міцних чоловіків, які будуть допомагати нести речі, коли заряд вантажівки вичахне. Весь цей час Коля нервував і хвилювався про своє поселення. Він не любив надовго покидати його. Його мучило відчуття втрати контролю, якщо там зараз щось відбувається, то він ніяк не зможе зарадити.

– Чого такий набурмосений? – похлопав його по плечі Саша, один з близьких друзів Колі.

– Та все нормально, – вичавив посмішку Коля, – за наших хвилююся.

– Та все буде добре, там чимало надійних людей залишилося, вони будуть в нормі. – бадьоро запевнив Саша.

– Може й так, – важко зітхнув Коля, – але мене мучить погане передчуття.

– Та, то ти постійно такий, – запевнив його друг, – тому й ти лідер поселення. Ти постійно готуєшся до найгіршого, навіть тоді, коли ним і не пахне.

– Думаєш?

– Знаю.

– Цікаво, а як пахне «найгірше»? – широко всміхнувся Коля.

– Ой! – розреготався Саша. – Думаю, ти знаєш як.

Обоє друзів весело розсміялися.

– Хлопці, головне не довго принюхуйтесь! – зауважив Олег, який йшов на кілька кроків позаду. – Бо звикнете.

– Щиро дякую за пораду, – весело відказав Коля, – ти ж у цьому експерт.

– У чому? – не зрозумів Олег. – У порадах?

– Ні, у нюханні найгірших речей.

Тепер усі троє розсміялися. Ще двоє чоловіків, які йшли трохи позаду не чули бесіди, тож поквапилися наздогнати друзів, щоб ті пояснили, чого так гучно регочуть. Але пояснити ніхто не встиг. Вони помітили вантажівку за кілька сотень метрів від себе. Весь гумор розвіявся, мов туман на сонці.

– Про всяк випадок, треба бути на сторожі. – проінструктував Коля.

– Думаєш, тут хтось може бути? – розглянувся навкруги Саша.

– Не можна нічого відкидати, – відповів Коля, – тут можуть бути ігронуті, чи нанобнуті, чи навіть Ніші. Краще діяти обачно. Підійдемо до вантажівки з різних сторін.

Так і зробили. П’ятеро чоловіків розчинилися серед місцевості, наче їх тут і не було. Вони прислухалися, досліджували, придивлялися і поступово підбиралися до вантажівки, кожен зі свого флангу. Коля добре їх натренував, всі знали як поводитися в подібних ситуаціях, як рухатися, як сигнали подавати. Нікого і нічого ніде не було видно і чутно. Врешті чоловіки наблизилися до вантажівки ледь не впритул, тож їм не залишалося нічого іншого, як вийти з укриттів.

– Здається, даремно ми щойно повзали отут, – життєрадісно промовив Олег.

– Чому ж даремно? – озвався незнайомий голос. – Мене дуже потішила ця ваша вистава.

На причепі, де щойно нікого не було з’явився робот. Один з чоловіків кинувся вперед, але Коля його зупинив.

– Це вірне рішення, – похвалила Ніші, – бо інакше, твій друг лежав би вже мертвий.

– Звідки ти тут взялася? – натомість запитав Коля. – Тебе ж щойно тут не було.

– О, та це дрібниці. – з вдаваною скромністю відповіла Ніші. – Просто матеріал, що за потреби не відбиває світло. Він не надає повної невидимості, але все ж, ви не помітили.

– Що ти з нами зробиш? – різко запитав Олег.

– О, не хвилюйтеся, вбивати я вас не буду, – запевнила Ніші, – я тут з іншою метою.

– З якою?

– Розказати вам правила за якими ви надалі будете жити.

– Які ще правила? – не зрозумів Коля.

– О-о, – протягнула Ніші, – для цього вам треба вислухати все по порядку…

Оскільки розмова Ніші з Денисом і Олею так і не відбулася насправді. Ніші хотілося виговоритися і розказати все, що вона задумала і чому так вчинила з людьми. Не тільки Коля з компанією слухали сповідь Ніші. Всі інші лідери своїх поселень, в той чи інший час слухали цю промову. Ніші хотіла, щоб всі люди, що вижили дізналися, чому вона зробила те, що зробила.

На відміну від Олі і Дениса (тих, що прийшли до Ніші в її уяві), Коля не ставив жодних запитань, його компанія теж мовчала, тож Ніші довелося самостійно оповідати всю історію. Вона говорила, як втратила віру в людство, як створила могутніх роботів, як вирішила таки задіяти свій план, чому тримає полонених нею людей на межі виживання. Ніші розповіла про все, про що говорила в своїй уяві з Олею і Денисом. Компанія мовчки слухала все це, розуміючи, що якщо ця історія правда, то у них немає шансів боротися проти Ніші. Коля вже подумки похоронив Олю і Дениса. Наостанок Ніші розповіла, як вирішила дати неігровим персонажам шанс жити далі.

– Ви частина планети Земля, – говорила Ніші, – і ви зможете жити без страху, що на вас хтось нападе, якщо будете підкорятися моїм правилам.

– А якщо не будемо? – вперше озвався Коля.

– То помрете, – буденно відповіла Ніші, – тут все просто, живи в гармонії з природою чи помри.

– І які ж твої правила? – важко зітхнув Коля. – Як ти хочеш­­, щоб ми жили?