РОЗДІЛ VII. НІШІ

1

Оля з Денисом вирішили довго не затримуватися у поселенні. Вони почали збиратися в дорогу в той самий день. До вечора вони були готові вирушати в дорогу, вирішили наостанок заночувати і вирушати наступного ранку. Чимало поселян просили їх залишитися, ті, хто голосували за перший варіант жалкували, що решта людей не захотіли боротися. Вони бажали Олі і Денису успіхів і просили повертатися до них після закінчення місії. Коля уникав компанії Олі і Дениса весь день.

Він прийшов до них аж ввечері, коли всі вже попрощалися, сказали свої побажання і порозходилися спати.

– Вибачте, – коротко сказав він, – я зробив, що міг. Більшість не хоче втручатися. Я думав, що таки піду з вами, але Катя категорично проти, вони ледь не благає мене не йти, тож я не можу покинути дружину і дочку.

– Я думала, що буду злитися, – озвалася Оля, – але я тебе розумію. І твоїх людей розумію.

– Так, – погодився Денис, – я теж не знаю, чи погодився б ризикувати заради тих, хто колись намагався мене вбити. Та й ризик надто високий, хто знає, чи нам щось вдасться.

– Сподіваюся, що вдасться, – Коля похлопав Дениса по плечу, – а коли вдасться – приходьте до нас, похвалитеся.

– Прийдемо, – посміхнувся Денис, – постараємося. – він деякий час помовчав, а тоді продовжив. – Візьми кількох своїх людей, підіть вздовж річки, звідки ми прийшли, там є вантажівка з корисними речами. Вона ще проїде трохи, але до вашого поселення не доїде. Решту шляху доведеться нести. Там є одяг, інструменти, медикаменти.

– Я досі дивуюся, де ви все це взяли, – задумався Коля, – міста були пограбовані ще до нашестя нанобнутих, а після, як ви знаєте – підступитися до міст було неможливо. А тут ви з такими подарунками, дивно.

– Це точно не пастка з нашого боку, – буркнула Оля, – ми хочемо зробити як краще.

– Я й не казав, що це пастка, – запевнив Коля, – в крайньому разі, від вас…

– Про що ти? – звела брови Оля.

– Все це виглядає якось підлаштовано, якось надто просто. Вам не здається. – Коля обвів їх поглядом. – У мене погане передчуття щодо цього всього, може вам краще нікуди не йти?

Оля подивилася на Дениса, той надовго втупився у підлогу:

– Ні, йти треба, – стиха відповів він, – ми повинні. Треба, принаймні спробувати щось зробити. Як подумаю, що всі ті люди щодня працюють, голодують, мерзнуть і навіть не відчувають цього. – він важко зітхнув. – Треба спробувати щось зробити.

– Тоді я бажаю вам успіху, – підсумував Коля.

Наступного ранку на сході сонця вони вирушили. Коля знову прийшов попрощатися, як і багато інших поселян. Вони бажали їм успіхів, кликали повертатися назад, посміхалися, але в очах цих людей читався відчай. Вони не вірили, що на Олю і Дениса чекає успіх, вони не вірили, що побачать цю пару знову.

Тим не менше, Денис і Оля вирушили сповнені оптимізму. Їм дали достатньо їжі, Коля дав їм бінокль, довгий ніж, два металевих ломи, залізний ланцюг і навіть пістолет. Це була неабияка розкіш і обоє були безмежно вдячні за такі подарунки.

– Не варто було, – пробував заперечити Денис, – вам це потрібніше, більше ж таких речей не знайдеш.

– Беріть, – посміхнувся Коля, – повернете, коли прийдете назад. Та й це невелика ціна за все те, що ви залишили нам у тій машині. Плюс, деякі з цих речей і так належали вам, коли ми вас захопили, – вишкірився він.

– Дякую, – сказали обоє в унісон і всі троє міцно обійнялися.

Тепер Оля і Денис впевнено крокували далі за течією річки, з теплотою думаючи про час проведений в поселенні, серед справжніх людей.

Вони вирішили знайти інше місто, іншу базу Ніші, бо думали, що там, звідки вони втекли на них можуть чекати.

2

Денис і Оля провели в дорозі ще чотири дні. Вони не надто квапилися йти вперед, часто робили привали, полювали, поповнюючи продуктові запаси. Обоє підсвідомо намагалися відтягнути той момент, коли їм доведеться діяти. Обох мучило погане передчуття, але ніхто не хотів про це говорити.

– Бачу місто. – без особливого ентузіазму сказав Денис на п’ятий день мандрівки.

Було саме пообіддя, вони видерлися на високий пагорб і роззиралися навколо. Денис дивився у бінокль і саме він побачив місто на захід від них.

– Що робитимемо далі? – поцікавилася Оля.

– Нам до нього ще треба дійти, – повільно відповів Денис, – сьогодні до вечора не встигнемо. А вже завтра підійдемо ближче, будемо слідкувати за маршрутом вантажівок і так знайдемо базу.

– Знову спробуємо заскочити на кузов вантажівки, як це робив ти?

– Ні, це надто ризиковано. Підемо пішки.

– Повністю згодна.

Обоє розуміли, що вони просто відтягують момент, але обоє продовжували цю виставу одне для одного.

Наступного дня вони підібралися набагато ближче. Можна було розгледіти людей неозброєним оком. Вони працювали, не покладаючи рук, руйнували стіни, вантажили каміння на вантажівки. Люди були такі ж занедбані і зморені, як і у місті, звідки втекли Оля і Денис. Роботи за кермом вантажівок так само пасивно чекали, поки не навантажать повний кузов, а тоді їхали. Денис і Оля прослідкували маршрут, знайшли потрібну дорогу і вирушили слідом, тримаючись від дороги на пристойній відстані, постійно ховаючись у високій траві від вантажівок, які час від часу проїжджали.