РОЗДІЛ VI. АБОРИГЕНИ

1

Денис ще деякий час сидів, розмірковуючи про Діші. А що, як вона зможе допомогти впоратися з Ніші? Що, як Діші проти всього цього. Треба тільки її знайти. Але де її шукати? Хлопець зітхнув і відправився в свій намет. Він заснув ще до того, як повністю вмостився у спальному мішку.

Наступного ранку Денис прокинувся від крику:

– Денис! Денис! – не вгавала дівчина.

Хлопець злякався, але вже за мить зрозумів, що крик не тривожний, а скоріше – радісний. Він виліз з намету, прямо перед ним стояла Оля. Вона дивилася на нього і широко посміхалася.

– Що? – і собі не стримав посмішки хлопець.

– Я все згадала! – і з цими словами вона його смачно поцілувала.

– Як ти згадала? – Денис на мить вирвався з обіймів, щоб оглянути дівчину.

– Уві сні, я згадала все – Полювання, Велику Гру, тебе.

– Це чудово! – вигукнув Денис. – Я дуже радий що…

Оля не дала йому договорити. Вона заштовхала його назад у намет з дуже цікавим наміром. Про себе Денис відзначив, що це вперше вони цим займалися у реальному світі, будучи там на всі сто відсотків, без консолі Великої Гри і без впливу Нанобів. Відчуття були неперевершені.

– Я дуже радий, що ти повернулася, – Денис аж світився, готуючи сніданок.

– А я рада, що ти мене повернув, – озвалася Оля. Вона обробляла маззю свої ступні і долоні, – я дуже рада.

За сніданком вони почали обговорювати все, що сталося і свої подальші плани. Денис розказав їй про всі свої пригоди, все що з ним сталося після пробудження і аж до вчорашнього вечора.

– Мабуть, таке відбувається по всій планеті, – припустила Оля.

– Можливо, – погодився Денис, – але навіщо? З якою метою все це робиться? Навіщо Ніші змушує людей розбирати міста, дороги?

– Гадки не маю. – замислилася Оля. – Але тут є важливіше питання – як нам все це зупинити? Як подолати Ніші?

– Я теж про це думав. І вчора мені прийшла в голову цікава ідея.

– Уважно слухаю.

– Пам’ятаєш Діші?

– Звичайно, саме вона і створила Ніші.

– Мені чомусь здається, що Діші була б проти цього всього. Вона видавалася добрішою.

– Серйозно? А Ніші тобі добрішою не видавалася?

Якщо бути відвертим, то видавалася. Всі вважали Ніші доброю і прекрасною. А якщо і творилося щось погане, то у всьому звинувачували корпорацію Сомбреро, а не Ніші.

– До чого ти ведеш? – поцікавився Денис.

– Не знаю! – крикнула Оля, потім видихнула, заспокоїлася. – Вибач. Не знаю. Ніші теж всі вважали доброю. Хто знає, може вони з Діші діють разом? А навіть якби й ні, то що з того? Як нам відшукати Діші?

– Якщо таке саме діється по всій планеті, то в нас жодних шансів відшукати Діші або боротися з Ніші.

– Ну, це ти вже аж занадто песимістично.

– Та ні, не занадто. Суди сама – транспорту немає, харчів немає, одягу немає.

– Все це в нас зараз є з собою, – Оля показала на вантажівку.

– Так, є але ненадовго. А машина майже розрядилася. Зарядити її можна лише на тих базах, яких я думаю є багато. Але ми не доїдемо вже цією машиною ні до якої бази.

– Так, ти маєш рацію. – Оля задумалася на тривалий час. Денис не порушував мовчанку, даючи дівчині подумати, він знав, що так в неї може з’явитися якийсь план. – Десь же має бути якась база Ніші. – нарешті промовила Оля. – Тобто мають бути якісь сервери на яких вона існує. Якщо знищити ті сервери, Ніші зникне, Наноби не будуть нею контролюватися і ми переможемо.

– Ну і де може бути ця база? – запитав хлопець.

– Будь-де, – визнала Оля, – знайти її буде нелегко, особливо пішки.

– Так отож, – знизав плечима Денис, – на тій базі може бути і Діші. Але який в цьому сенс, якщо ми її не знайдемо. А якщо й знайдемо, то що тоді?

Цього разу плечима знизувала Оля. В них був один пістолет на двох. Що вони могли зробити проти бази, яка точно добре охоронялася? В них не було жодного шансу.

– В мене в голові крутиться тільки один варіант. – визнав Денис. – Розбити тут табір, побудувати будинок, розвести худобу, посадити город і доживати до старості, сподіваючись, що Ніші нас ніколи не знайде.

– Але ж це неправильно, – важко зітхнула Оля, – треба щось зробити. Ми повинні.

– Так, – визнав Денис, – ми повинні. Але що? Я не бачу жодної можливості.

– Але ж всі ці люди, – не вгавала Оля, – вони в полоні, змушені важко працювати. Їх треба врятувати, – заплакала Оля.

Денис підсунувся ближче, обійняв Олю за плечі. Він знав, що не треба нічого казати, треба просто бути поруч. За деякий час дівчина заспокоїлася. Вона відсунулася від Дениса і глянула йому просто у вічі.

– Маю ідею! – заявила вона.

– Слухаю. – посміхнувся Денис. Саме цього він і сподівався.

– Треба допитати робота!