РОЗДІЛ ІІ. МІСТО

1

Денис прийшов до тями на світанку. Все тіло нестерпно боліло. Натерті ступні пекли вогнем. Він почувався і гірше, і краще одночасно. Після вчорашніх пригод під дощем і нічного спання на кам’яній підлозі у нього піднялася температура і першіло в горлі. На щастя для Дениса, було літо, було тепло. Максимум, що йому загрожувало – легка застуда.

З іншого боку, свідомість Дениса прояснилася ще більше. Він вже зрозумів, що був у полоні у Нанобів, що вони контролювали його тіло, його свідомість, його відчуття. Так, він зрозумів це, але прийняти не міг. Десь глибоко у підсвідомості засіло відчуття, що це не було правдою. Це не могло бути правдою. Йому нестерпно хотілося покликати Нанобів, попросити, щоб нагодували, загоїли рани, але він стримався.

Денис кволо підвівся. Помітив, що його єдиний одяг – брудна підковдра. Там був виріз для голови і ще два для рук. Підковдра, наче плаття доходила до колін. Це і був весь одяг Дениса. Жодної спідньої білизни, жодного взуття, нічого. Він знову оглянув свою «квартиру», сподіваючись, що помилився у вечірніх сутінках. Ранковий світанок не приніс полегшення, «апартаменти» були такими ж гидотними – голі стіни, гола підлога, брудний матрац у кутку, вікно без скла, дверний проліт без дверей. Денис роззирався довкола, не знаючи, як йому реагувати на це все.

Але реакція на це все зачекає. У Дениса з’явилися нагальніші проблеми. Він відчув важкість у низу живота і спочатку не розумів, що з ним коїться, але дуже швидко згадав. Вперше за кілька років він мусив самостійно полегшувати свій сечовий міхур. Денис почав шукати туалет, але його не було, була лише одна кімната. Хлопець вийшов у коридор, вирішив полегшитись у сусідній кімнаті і здійснив чергове відкриття.

У сусідній кімнаті спала його колега. Він не міг згадати її імені, але пам’ятав обличчя. Він вважав її колегою, вони працювали у тому ж будинку і часто після роботи йшли разом, задовольняли одне одного. Це він пам’ятав, але те що, вони були сусідами стало відкриттям. Кімната жінки нічим не відрізнялася від його. Вона спала на брудній ковдрі. Одягнена була не краще за самого Дениса. Така ж худа і зморена.

Чоловік заглянув у іншу кімнату, там теж хтось спав. І в наступній, і в ще одній. Він ішов брудним голим коридором, заглядав у однакові пусті кімнати. У кожній спала одна самотня худенька людина. Кожна кімната виглядала однаковою. Жодних дверей, жодних меблів, нічогісінько.

– Мабуть, колись це був якийсь гуртожиток, – припустив Денис.

Хлопець дійшов аж до краю коридору і кожна кімната була схожа на попередню. Один житель, гола кімната і більш нічого. Врешті Денис більше не міг стримувати поклику природи і полегшив сечовий міхур просто у кутку коридору. Йому не подобався такий вчинок, але вибору не було.

2

Тепер Денис міг сконцентруватися на інших потребах і проблемах. Він був голодний і хотів пити. А ще його турбував закладений ніс і біль в горлі. Треба було роздобути нормальний одяг. Всі ці думки роїлися у його голові, коли він повертався у свою кімнату. Навіщо він туди повертався, Денис сказати не міг. Дорогою він знову заглядав в інші кімнати. І його злякала нова думка. Що буде коли вони прокинуться? Як вони відреагують на нього? Чи зрозуміють їхні Наноби, що сам Денис Нанобів вже не має? Чи помітять його колеги відсутність Дениса?

У останньому Денис дуже сильно сумнівався, а от всі інші запитання були досить резонними. Денис вирішив не потрапляти на очі іншим людям. Не зважаючи на спрагу і голод, він зачаївся у своїй кімнаті і почав чекати, коли решта піде. Чекати довелося не довго. Як тільки світанок повністю вступив у силу, Денис почув шурхіт. Люди прокидалися і виходили зі своїх кімнат.

Денис забився в куток, боячись навіть дихати, щоб його не почули. Він міг уявити, як кожна людина прокидається, бачачи перед собою шикарну квартиру. Він уявляв, як люди посміхаються і з нетерпінням чекають, коли ж підуть на свою роботу мрії.

Ніколи не хотів Денис бути будівельником, це вже точно. Та й що це за будівельник, який тільки руйнує? Навіщо він те все робив? Ці питання лиш на мить затримувалися у Дениса в голові, бо зараз його турбували нагальніші проблеми – коли ж нарешті всі підуть і він зможе знайти собі щось поїсти?

Люди все йшли і йшли. Денис чув, як вони човгають попри його кімнату. Мабуть, іноді вони натикалися одне на одного, бо хлопець чув їхні привітні голоси:

– Привіт, як воно?

– Чудово.

– Ще один прекрасний день.

– Гарного дня.

– Успіхів.

– Радий був поговорити.

Денис жив на першому поверсі і міг тільки гадати, скільки всього тут поверхів. Якщо припустити, що у кожній кімнаті хтось жив, то набереться чималенька кількість людей.

– І всі вони у полоні Нанобів, – прошепотів сам собі Денис, – як же так сталося? Може відбувся якийсь масштабний збій? Але чому ніхто досі не втрутився? Чому немає допомоги?

Гучний буркіт у животі перервав ці думки. Денис злякався, що його почують, але ніхто не заходив у його кімнату. Мабуть, ніхто не чув, або не звернув уваги. Нарешті, потік людей припинився. Він більше нікого і нічого не чув. Настала тиша.

Денис вже збирався йти на вулицю, коли чергове запитання вдарило йому в голову з такою силою, що він аж сперся об стіну.