РОЗДІЛ І. ПРОБУДЖЕННЯ

1

 Денис256 прокинувся щасливим. Він обожнював свою роботу, обожнював своє життя, йому все подобалося. Він ліниво відкрив очі, посміхаючись, потягнувся, суглоби приємно хруснули.

– Може зробити справжньої кави? – запитав він сам у себе.

Ідея була чудова, але лінощі взяли гору. Денис256 наказав Нанобам напоїти його кавою і уже за мить він відчув знайомий присмак запашного лате (його улюблений напій) у себе на язику. Ще за мить відчуття тепла почало розповзатися від горла і до шлунку. Денис256 задоволено прицмокнув.

– Нагодуєте мене омлетом, – наказав хлопець і почав підводитися з ліжка.

Доки він повністю став на ноги, до присмаку лате додався запашний омлет.

– Наступного разу точно приготую вручну, – пообіцяв сам собі Денис256. Таку обіцянку він давав щодня і щодня її порушував. Навіщо напружуватися, якщо Наноби зроблять все замість тебе?

Денис256 ліниво пройшовся своєю шикарною просторою кімнатою. У нього було все, що лише можна уявити – величезний телеекран, стіл і стільці, виготовлені на замовлення, м’який килим, недешеві картини на стінах. Кухня у нього була оснащена найкращими новинками. Ванна виглядала так, наче вона призначена для короля, як мінімум. Але Денис256 не користувався цими благами. Навіщо? Є ж Наноби.

Він уявив свій сьогоднішній одяг і взуття, і Наноби знову взялися до роботи. Погода надворі була теплою і приємною, тому Наноби одягнули його лише в кросівки, зручні штани для роботи і легку футболку.

Через 10 хвилин після пробудження Денис256 крокував на роботу. За цей час він поснідав, помився, почистив зуби, одягнувся, сходив в туалет – не докладаючи до цих процесів жодних зусиль. Наноби зробили всю роботу замість нього. Ще кілька років тому він і мріяти не міг про таке щастя, Денис256 важко гарував, щоб отримати Нанобів. Він мусив виконувати найрізноманітніші завдання, проходити найважчі квести, економити, голодувати, щоб врешті здобути свій щасливий квиток у райдужне життя.

Тепер Денис256 міг займатися тим, чим хотів. А хотів він бути будівельником. З дитинства мріяв щось будувати, робити своїми руками. Тож тепер хлопець впевнено крокував до своєї новобудови, оминаючи інших щасливців на своєму шляху. Так, у Місті всі були щасливцями, тих, хто не мав Нанобів у Місто не пускали.

Скрізь панував ідеальних порядок, Місто жило у злагодженому, досконалому ритмі. Всі посміхалися, всі були щасливі, ніхто нікуди не квапився, ніхто ні з ким не лаявся. Все було прекрасно. Денис256 був щасливий.

На мить йому здалося, що замість тротуару він крокує по високій траві. Але це відчуття зникло так само швидко, як і з’явилося. Денис256 відкинув це відчуття без жодних сумнівів. У Місті не може бути трави, не може бути рослинності. Кому вона потрібна? Не можна дозволяти природі втручатися в ідилію, бо саме природа ту ідилію руйнує. Для Денис256 це було беззаперечною істиною. Він був впевнений у цьому більше, ніж у тому, що сонце встає на сході.

Хлопець прийшов на роботу і привітався з колегами. Він не міг запам’ятати їхніх імен, але Наноби щоразу люб’язно нагадували йому їх. Імена висіли над головами їхніх власників стільки, скільки було потрібно.

– Привіт, Оля167. Привіт, Андрій348. Привіт, Таня619, – послідовно привітався Денис256.

Його колеги так само привіталися одне з одним і з Денис256. Хлопець не сумнівався, що їм теж допомагали Наноби, але він не ображався. Навіщо запам’ятовувати імена? Кому потрібна ця зайва інформація?

Всім не терпілося братися до роботи, тому після короткого привітання і рукостискань, колеги розійшлися по своїх місцях.

Денис256 підійшов до своєї позиції. Він не зовсім розумів навіщо робити те, що робить, але Наноби краще знали, а він не мав причин сумніватися в Нанобах. Та й Денис256 подобалося робити те, що він робить. То чом би й ні? Також, його не бентежило, що в нього тільки троє колег. Значить решта люду в Місті займається чимось іншим. Не всі ж хочуть бути будівельниками.

Денис256 розбивав стару стіну будинку за допомогою великого молота. Він раз за разом махав великим молотом, відчуваючи щастя, відчуваючи власну важливість, бо ж він робив хорошу справу. Без жодних перепочинків Денис256 пропрацював чотири години. На мить йому здалося, що він втомився. Але відчуття одразу зникло. Не міг він втомитися. Наноби все контролюють. Тому Денис256 продовжував махати молотом годину за годиною. Потім він виносив рештки сміття і каміння, вантажив на машину, яка кудись це все повезе. Він не знав куди, та й не цікаво це було. Це цікаво для тих, хто хоче водити вантажні машини, а Денис256 хотів бути будівельником. Він навіть не глянув, хто сидів за кермом.

Денис256 не було цікаво, де його троє колег, бо він зараз займався своєю улюбленою роботою. Все інше мало його хвилювало. Під час однієї з ходок до вантажної машини Денис256 здалося, що по дорозі промчало стадо косуль, але це було неможливо, бо тварин у Місто не пускали.

– Дивний сьогодні день, – сам до себе сказав Денис256.

Чоловік був щасливий роблячи свою роботу. Він продовжував працювати, коли посутеніло, попросивши Нанобів направляти його рухи. І тільки коли ніч повністю поглинула робоче місце, Наноби сказали, що досить працювати і Денис256 неохоче погодився.

– Бувай, Оля167. Бувай, Андрій348. Бувай, Таня619, – послідовно попрощався Денис256.