Частина 13

•  - зачекай, давай зупинимося, ти весь в крові! - Андрій практично впав в траву.
• - небезпечно зупинятися. На цій відстані нас можуть помітити.
• - так, але якщо ти стечеш кровью то буде ще гірше. - Саша оглянула тіло Андрія. На щастя рани були не глибокі, та вже майже не кровоточили. 
• - я в нормі, ти як? - Саша присіла на колінки поруч.
• - я втомилась.
• - залишилося небагато, я думаю якщо поспішимо то до опівночі будемо на місці.
• - ні, я втомилася від усього цього - Саша прикрила обличчя долонями.
• - ти що плачеш? - Андрій підповз до неї ближче, але не знав як себе поводити, чи обійняти чи не чіпати. 
• - я лише хочу спокійно жити - на емоціях, в сльозах, Саша впала в обійми до Андрія. Вона плакала, так як це роблять діти, котрі розбили колінце об асфальт. Намагаючись здаватися міцною та непохитною, вона лише приховувала те, що в ній збиралося місяцями. В якийсь момент Саша ніби прийшла до тями та майже відштовхнула Андрія - все це дарма, немає шансів втекти. 
• - не говори так, завжди є шанс.
• - куди б я не пішла, де б не сховалася, завжди буде ймовірність того що хтось може увірватися, та випустити мені кулю в лоб.
• - припини.
• - скільки мені вдасться бігати, день чи два, навіть зараз ми тут сидимо , ми ж не знаємо, засікли нас чи ні, можливо за мною вже спостерігають, можливо я на прицілі, та ще жива тільки через те що хтось хоче перед моєю смертю познущатися з мого тіла.
• - та годі тобі кажу! - не витримав Андрій.
• - тобі легко говорити, ти розумієш що твій порятунок по ту сторону, тобі є де сховатися, там у тебе звичайне спокійне життя, тобі не потрібно ні від кого тікати, чи боятися.
• - я тебе не покину! - Саша замовчала - спочатку я лише хотів врятуватися, та що там і зараз хочу, але тільки тоді коли ти будеш в безпеці, інакше я не можу.
• - друг - майже пошепки, ніби боючись мовила Саша.
• - що? - переспросив Андрій.
• - тобто, ти мені допомагаєш бо ми тепер друзі - Андрій був здивований.
• - ну, взагалі виходить що так - Саша вперше посміхнулася.
• - мій перший друг - Андрій несвідомо протягнув руку до Саші.
• - що це?
• - дай свою руку - Саша послухалась.
• - потиснемо руки - цей маленький ритуал здався Саші дивним.
•  - ну от тепер ми офіційно друзі. - Андрій був радий що хоча б на деякий час заспокоїв Сашу. Він не став їй говорити що і сам боїться не менше за неї, він і сам хотів би все це припинити та повернутися до свого розміренного спокійного життя. Хоч це і видавалося грою, та біль від ран був справжнім. Коли Андрій грав в команді, перемагаючи або програючи, він не боявся за своє життя, він не думав про біль, вся його увага була направлена на сам процесс. Саме через це він був кращим. 

Після зустрічі з Дашою Боун, його ноги ще довго тремтіли, а відчуття близької смерті змушувало озиратися. 

Андрій знав що в ньому живе дві особистості. Одна ходить на роботу, виконує повсякденні завдання, оплачує рахунки та думає про майбутнє. Инша особистість, живе інстинктами, бореться за життя, захищає друзів, відвойовує територію, робить те що в світі цивілізованому назвали б варварство. 

Ці дві особистості живуть порізно, тому що немає необхідності їм працювати разом. В світі людини соціальної, інстинкти не так потрібні, а тому вони притупляються.

В бою Андрій не міг сконцентруватися, він не міг забути про своє життя. Страх втратити все, зробив його неуважним. Страх нашкодити комусь, змушував промахуватися в ті моменти коли необхідно було влучити.

• - ми йдемо цілу вічність, ще довго? - Саша була втомлена, це було помітно по її опущеним рукам що гойдалися за вітром.
• - по тим координатам що дав Олежка, це сімнадцятий квартал десь біля лікарні, а значить ще йти трохи довше ніж довго - Саша пройшла ще метрів десять, після чого повернулася, Андрій стояв на одному коліні тяжко дихаючи.
• - що з тобою, тобі погано? - кинулася Саша.
• - якось раптом сили скінчилися, напевно через те що я вже дуже довго у віртуалі. Моє тіло без води та їжі вже майже добу, хто знає скільки я ще протримаюся.
• - невже не можна нічого з цим зробити, може якщо ти щось тут поїси стане краще?
• - навряд чи - Андрій підвівся - досить уже мене жаліти, чим швидше знайдемо Терру, тим швидше все це закінчиться.
• - закінчиться? - Саша задумливо повторила.
• - ну, в плані, ти будеш в безпеці.
• - а ти ? - Андрій не зрозумів питання.
• - якщо таки в них знайдутся двері щоб я зміг перейти в Нано світ - Саша піднялася нічого не сказавши, та пішла далі. Всю дорогу вона мовчала, що не було на неї схоже. Іноді зупинялася побачивши якусь нову квітку, яку вона до цього не бачила, чи кота, намальованого та запрограмованого так ніби він був справжній. 

Сонце починало заходити. Відображення його простягнулося вздовж річки, ніби золотий міст.

• - я хочу залізти у воду - Саша несподівано для Андрія почала роздягатися.
• - ти це серйозно? прямо зараз?
• - а чому б і ні, а раптом це мій останній день а я жодного разу не купалась.
• - ми тільки но були у воді, хіба то не рахується - Саша з під лоба здивовано подивилася у вічі Андрію.
• - по перше не дивися на мене так - Андрій зніяковів та повернувся - по друге то було не те, я навіть не пам’ятаю нічого, так мені було тоді страшно, хочется спокою.
• - добре, але я залазити не стану, краще буду на сторожі на березі.
• - то вже як знаєш.

   Саша повільно залізла по груди, дещо намагалася пливти та плавець із неї був ніякий. Потім стала на місці, та не рухомо дивилася вдаль на місто. Андрій її не квапив, лише спостерігав. Тут він і згадав вечер біля водосховища. Така ж річка, такий же запах, та кваканя жаб, різниця була лише в одному - він хотів щоб ця мить тривала, як можна довше.