Частина 8

• - сьогодні просто казкова погода, як ти гадаєш?
• - я вже давно не звертаю уваги на такі дрібниці.
• - майже рік минув як ми зустрілися, а ти все такий же зануда, такий весь правильний і занадто розумний як для такого красеня.
• - розум це поняття відносне, себе я таким не вважаю.
• - точно, ще й скромний! - напівоголена Лола, сиділа на підвіконні, обійнявши свої тендітні колінця. Навпроти  неї на краю ліжка сидів Анонім, біля нього незмінно лежала його відкрита валізка.
• - коли я почала відчувати холод, мені було неприємно, ти знав що вночі в цих кімнатах доволі прохолодно?
• - можливо, я не думав про це.
• - а я думала! Як виявилося мої ніжки дуже мерзнуть, нікого не цікавить те що ляльки мерзнуть. Але йому не все одно.
• - Ти про кого?
• - ти ж зрозумів, не притворяйся!... Йому - Лола указала пальцем в небо - кожен раз як сонце сходить, я неабияк радію, хоч ти і заборонив мені виказувати свої почуття, іноді я не стримуюсь і сміюся, тихесенько поки ніхто не бачить. Коли приходить новий клієнт, нас вишиковують, і знаєш що, я спеціально стараюся прибігти раніше за інших Лол, щоб стати під сонечко.
• - ти молодець, вигадлива!   
• - та від цього напевно мене частіше обирають, хоча можливо це тільки збіг, адже я перша за інших потрапляю на очі. Чомусь з кожним днем мені стає все важче переносити свою роботу. З кожним разом, з кожним новим обличчям це відчуття стає все нестерпнішим я не знаю як воно називається, але воно розриває мене - Лола швидко витерла очі, щоб не було видно сліз - але бачиш яка я сильна, як ти і просив я буду триматися.
• - вже скоро я заберу тебе звідси, в свій дім, ти ж мені віриш? - Лола зіскочила з підвіконня та впала до колін Аноніма.
• - звичайно вірю, лише тобі вірю, ти все що в мене є, але хотілося б щоб швидше вже, та по скоріше забути це все як страшний сон - Анонім піднявся та зібрав речі у валізу - ні, посидь ще трішки, хоча б пів годинки - Лола вчепилася за край його штанів.
•  - ти ж пам’ятаєш головне правило, не можна привертати увагу, якщо я буду кожен раз затримуватися, можуть щось запідозрити, потрібно бути обережними.
• - так але ця тиша, Ляльки не говорять… зовсім… мені самотньо, хочеться говорити і говорити, скільки всього хочеться сказати, але не можна. Вчора, в перевдягальні я помітила жучка, маленький червоний з білими цяточками. Ти не подумай, я не видала себе. Він сам підлетів і сів на ногу. Бігав по мені і лоскотав. Це прозвучить по дитячому та можливо він хотів мене підбадьорити. Я навіть ім’я йому вигадала - Лоскотун - Лола посміхнулася.
• - Саша, будь обережною, один невірний крок, і більше ми з тобою не зможемо бачитися.

Анонім вийшов з кімнати, залишивши Сашу на одинці з її думками. Кожен раз, як він покидав цю кімнату, Саша відчувала як тягар самотності придавлював її до землі, сковував її тендітні плечі, змушував зжатися до розміра піщинки. 

За майже рік життя, всі ці кімнати, коридори, стіни, одні й ті ж самі нерухомі та беземоційні обличчя ляльок, змушували все її тіло трястися від нестерпного жаху. 

Коли гість покидав кімнату, лялька мала дочекатися коли прийдуть прибиральники. Після чого слідувала на перший поверх. Там за металевими дверима, які відчинялися тільки після перевірки особистості, знаходилася роздягальня для ляльок.

Після кожного гостя лялька повинна змінити макіяж, аромат, та одяг. За це відповідали спеціальні боти манекени. 

Роздягальня, представляла з себе велику студію, під стінами якої в два яруси висів одяг, а з іншого боку в ряд вишикувались туалетні столики.

Перш ніж одягнути новий одяг, потрібно було зайти в спеціальну камеру, в якій лялька позбувалася старого одягу та будь якого запаху. Після камери очищення лялька прямувала до  зони перевдягання, де ставши на червоний квадрат лялька манекен підбирала відповідне вбрання. Коли вбрання було підібране залишалося лише зробити макіяж.

Коли всі приготування були виконанні, Лола мала пройти до своєї кімнати. Саша мала кімнату під номером сто дев’ять. 

Сірі голі стіни, голий паркет, вузеньке ліжечко, без ковдри чи подушки, та невеличке біле віконце. Мінімалізм в чистому прояві. Кімната була створена для ляльки, без почуттів та відчуттів. Лялька повинна сидіти і чекати поки прийде новий гість, аби виконати своє головне завдання -  догодити.

В кожному коридорі та в роздягальні велося спостереження. Спостерігали не за ляльками, а за можливими незваними гостями. Були випадки коли підлітки проникали всередину та користувалися ляльками. Ляльки лишилися цілі, але ж ніхто не заплатив за задоволення. 

Камер не було лише в номерах клієнтів та в кімнатах самих ляльок. Адже кімнати з ляльками в середині зачинялися, а на відках висіли грати. 

 Знову опинившись на своєму холодному ліжку Саша ледве стримувалась щоб не плакати. Знову чекати тижні до нової зустрічі з її, як вона сама його називала батьком. Хоча Анонім не дозволяв їй так його називати - у тебе немає батьків, але є друг, і звуть його Анонім - Саме так він їй відповів в перші їх зустрічі, коли до неї тільки починала приходити свідомість. 

В ті перші їх зустрічі Саша засипала Аноніма питаннями. Хто вона, звідки, хто батьки, чому їй не можна говорити з іншими чому вона взагалі сидить під замком, а за вікном вільно всі гуляють. Іще сотні і сотні різних питань.

В перші місяці Саша була більше схожа на дитину, така ж наївна та непосидюча. Саме в цей період, їй було найважче триматися. Та кожен раз як її терпінню приходив кінець, голос в голові ставив Сашу на місце, і вона корилась, тому що він був дуже схожий на голос Аноніма.

Анонім приходив два три рази в місяць. Кожен раз Саша дізнавалася від нього щось нове. Під кінець зустрічі Саша ледве стримувалась щоб не заплакати. Та не зважаючи на її прохання він покидав її зачиняючи за собою двері. Єдина утіха для юного створіння були книги які Анонім завантажував в її пам’ять. Саме вони заміняли їй друзів, та ставали утіхою в темні та холодні ночі.