Частина 6

• - ти як? - Саша мовчала, її руки повисли в Андрія на грудях, вільно гойдаючись - що с тобою? чому ти мовчиш - Андрій зупинився.
• - просто мої сили десь зникли, навіть говорити тяжко.
• - довго ще до того Олежки йти?
• - я ж тобі казала вулиця Транспортна! 
• - ти гадаєш я всі вулиці цього міста знаю - Саша тяжко видихнула.
• - іди вздовж колії ажжж до станції, по ліву сторону буде та сама вулиця, якщо я буду при тямі до того як ти туди нас дотягнеш, я тобі ткну пальцем на його будинок - Саша говорила повільно, та протяжно, після кожного речення їй бракувало повітря і доводилося передихати.
• - так чому за тобою полюють.
• - я ж просила тебе не питати, деякі речі краще не знати.
• - якщо я вже вплутався тобі допомагати, то маю знати, якщо не все то хоча б щось, а раптом ти замішана в злочині, а я тебе покриваю! - Саша раптом заметушилась та майже впала на землю.
• - зупинися! Відпусти мене! - Андрій зупинився та все ж не дав Саші злізти на землю - послухай! - зібравшись з силами продовжила вона говорити - не хочеш допомагати, то іди своєю дорогою, влаштовувати мені допити, а що, та чому не потрібно, зрозумів!
• - добре тільки не вертися як яшний бублик, і так не просто тебе нести - Андрій зрозумів чому Саша обрала йти саме цією дорогою. Хоч йти доводилося по щебню? що було не просто, зважаючи на ношу, колії не освітлювалися, не рахуючи деяких ділянок. А через відсутність доріг, поблизу ще й нікого не було, чудове прикриття для тих хто хоче приховати присутність.  
• - те що я не хочу про себе розповідати не значить що треба мовчати. Говори щось, мені так спокійніше.
• - не знаю що й запитати, ким ти працюєш в реалі? 
• - в реалі?
• - ну так, в реальному світі, ти ж працюєш? - Саша знову замовчала - що знову не так, просила говорити, а сама мовчиш.
• - та ні, просто втомилася, офіціантка, зі столів там прибираю, їжу розношу.
•  - я знаю що роблять офіціантки, не дурень.
• - я не говорила що ти дурень, лише уточнила! а ти ким?
• - я?
• - ні я! ну ти ж, чи тут ще хтось є - Андрій зупинився.
• - та ти грубіянка!
• - просто не люблю коли хтось тормозить.
• - доречі, я помітив що район закінчився, а ми все йдемо і йдемо.
• - ти про перехід?
• - ну так, в нано світі на краю району стіна.
• - тут теж є стіни, за містом.
• - чекай, значить між районами немає переходів, тобто все місто суцільне!?
• - для тебе це так дивно?
• - звичайно, це круто, ціле місто без обмежень, а то я коли потрапив сюди здивувався транспорту, думаю навіщо вони тут потрібні, а он воно що. Виходить що все брехня, і технології доросли до того щоб обслуговувати цілі міста. Взяти хоча б деталізацію, ці рани, кров, біль. Нано світ, він ніби і такий же, але зовсім інший. В Нано ти все ж відчуваєш що щось не так, що все штучне. Але ж вся суть в деталях, маленьких, ледве помітних, як от ця колія. Тут нікого немає, навіть світло обмежене, тобто частина міста яка не експлуатується заради розваг і ти можеш просто тут бути, ходити, геть як в реалі.
• - в реалі багато таких місць, де нікого немає?
• - ти про що? хочеш сказати що це не так?
• - так звісно, просто я якось не звертала уваги.
• - в тому і проблема що люди зовсім не бачать світ, я і сам такий, лише недавно усвідомив що погряз в технології, і саме таке місце як це мене встряхнуло.
• - яке воно те місце? - Саша напружила праву руку аби вмоститися позручніше.
• - не крутися, там! - Андрій підпригнув та стиснув руки в замок поміцніше - так краще?
• - краще.
• - моя подруга, показала мені одне місце, водосховище яке впадає в річку. Здавалось б, озеро як озеро, але цей запах, прохолода, я ніби в дитинство повернувся. Мені здалося ніби все життя між дитинством та цією миттю просто сон. Це було дивне відчуття, але приємне. Тоді я і подумав що от вона різниця, величезна прірва між реалом та віртуальним. Неможливо відтворити того самого відчуття, а без нього віртуал так і залишиться несправжнім. Так я і думав, до того як потрапив сюди - Андрій відчув як Саша похилилася, її тіло повністю розслабилося, вона впала на землю - не засинай, відкрий очі, ти мене чуєш?
• що трапилося, заснула - Андрій навис над Сашою - ти не міг би, не нависати наді мною.
• - пробач та я злякався, ти мовчала.
• - тому що я втомилася, хочу спати - Андрій забувши про втому підняв Сашу з землі та поніс перед собою на руках.
• - старайся не засинати. Скажи мені який будинок.
• - який будинок? - ледве промовила Саша.
• - так скажи номер, тому що ти зараз зовсім знепритомнієш - різко пустився дощ.
• - номер, який же в нього номер.
• - згадуй швидше, ти що вже знепритомніла, ей ти мене чуєш!?
• - та не тряси ти мене так сильно, я ж не іграшка тобі, колись була, тепер я жива.
• - схоже що все зовсім погано. Саша ти мене чуєш номер будинку скажи, ми вже майже на цій вулиці.
• - сорок один…чи сорок - на залізничній станції було людно та світло, доводилося обходити між старими вагонами щоб ніхто не помітив. Саша остаточно втратила свідомість. Дякувати богу вулиця на якій жив Олежка була пустою. Пробігаючи вздовж височенних парканів Андрій подумки читав: двадцять один, двадцять сім, тридцять три. Промокший до нитки, втомлений, Андрій стояв під ворітьми з останніх сил б’ючи об них кулаками.
• - Олег відкрий, це Саша, вона помирає - голос за ворітьми зупинив нищівну канонаду ударів.
• - ще один удар по моїх воротах, і я тебе пристрелю.
• - я приніс Сашу, в неї стріляли.
• - я не знаю ніякої Саші, іди звідси.
• - але ж я не міг помилитися, вона сказала вулиця Транспортна сорок один, Олежка її старий знайомий.
• - відійди від воріт - Андрій відійшов. Через двері в воротах вийшов кремезний чолов’яга. Дуло його револьвера було направлено на Андрія. Побачивши Сашу яка непритомна лежала на землі, він відразу підбіг до неї, та револьвер не зводив з Андрія. Знайшов пульс - ще жива, значить бери її на руки, тільки дивись один невдалий рух, ти труп!