Розділ 28

До тями я прийшла від сварки. Ком і Раян не поділили між собою турботу про моє нещасне тільце. І чого так репетувати? Очі відкрила. Лежу. Ну, хоч на плащі Кома й то щастя. Теплому, просякнутому пилом, потом і чимось ще, що одразу навіює дивне відчуття безпеки. А ці двоє тим часом гиркаються, з усією серйозністю намагаючись з’ясувати, яким саме способом мене краще привести до тями. Ой, злидні… Та ви ж такі добрі, що ваше бубоніння й мертвого доведе. Поклади тут справжнього небіжчика, то за годину встане й піде, аби тільки втекти від цього галасу. Ех! Як казав імператор, людей я вмію вибирати. Вибрала… на свою голову

— Мені вже набагато краще…і стане ще ліпше, якщо ви обоє замовкните, — прошепотіла я.

— Сорін? – кинувся до мене Раян.

— Жива, — вхопилася за руку Раяна і сіла. – Чого паніку розвели? Хапнула трохи зайвого. Буває.

— Ти нас налякала, — буркнув Ком, не дивлячись прямо, але тримаючи руку напоготові, ніби я могла знову їм, на радість, знепритомніти.

— То ж не вперше, — губи не дуже забажали викривитися в посмішці і, думаю, що вийшла якась гримаса, бо по обличчі чоловіків пробігла тінь печалі.

— Так, отож! – зітхнув Ком.

Простягнула руку і за допомогою Кома піднялася. Стою. Уже добре.

— Вибираймося. Я в цих катакомбах налазилася на роки вперед. Чого всі ці лиходіяння кояться в якихось сирих і важкодоступних місцях? На півдні в пісках ніякої замороки. Вдень жарко і мозок пече, вночі каравани ганяють. А на півночі, я так розумію, усім холодно і нудно.

— Леді Вальдорія іноді об ваші трактування моя логіка ламається, — пробубонів старший інспектор.

— Крихка вона у вас якась… — видихнула я і розправила плечі.

Кислий вираз обличчя інспектора медом ліг на мою совість.  

Вибиралися ми довго й нудно. Коли ж нарешті вибралися, я акуратно відставила всі проблеми вбік і без зайвих церемоній попрямувала в купальню, а потім  їсти. Бо їсти хотілося просто страшенно. І от я сиджу на ліжку, жую просто з підноса, а на душі так добре-гарно. Ситенько. Чистенько. Тепленько. Ну от би так завжди.

— Смачного! – вломився лорд Вейлок.

— Ви за мною скучили чи вам є чим поділитися? – кинула на нього короткий погляд і вп’ялася зубами в шматок м’яса.

— Отримав відповідь від групи магів. Не без втрат, але зграю вони знищили, — уважно розглядаючи мене, сказав він.

Демонстративно облизала пальці. В його очах спалахнуло щось темне. І відставила тацю та взяла чашку з чаєм.

— Чаю? – поглянула на нього.

— Ну можна і чаю… — відповів він.

Простягнула йому чашку.

— Отже, капище і справді старе, воно старіше, ніж я гадала. І з ним проблеми. Воно не витягує усю цю поточну реальність. Фанатики старанно розгодували простір. Воно тримається, але вже на межі.

— Гм… — з чашкою в руках сів він поряд мене на ліжко.

— Тут би бажано усім прискоритися. Вам дістати інформацію про Мертвий ліс. Фанатикам розпочати діяти. До речі, генерал дуже постарався, щоб місто і катакомби стали для них максимально недоступні. А мені…мені бажано зрозуміти, як перепрошити капище під нову реальність.

— А ви впевнені, що у вас це вийде? – зі скептицизмом в очах глянув він на мене.

— Звідки б то я мала ту впевненість? Але з вашою магією я буду дуже старатися, щоб у мене все вийшло, — обнадіяла я його.

— Чогось я так і подумав, — скривився він.

— Тоді працюймо, лорде Вейлоку, працюймо. Зробимо Північ вільною від загроз, — у кращих традиціях чиновників додала я.

— А якщо щось піде не так? – знайомим жестом поправив він вперте пасмо волосся.

— А нам тоді уже не буде про що хвилюватися. А знаєте чому? — зиркнула я на нього. — Бо мертві – це єдина категорія людей, яка уже не має проблем.

І він на мить завмер.

— Ваша життєрадісність, леді Вальдорія, просто збиває з ніг, — видихнув він і в його голосі почулося роздратування.

— Я старалася.

— Я оцінив. Знаєте, все ще маю цю дурну звичку «хотіти залишитися в категорії живих». – задумливо пробурмотів він і потарабанив пальцями по своєму стегні.

 Й поки він щось думав я безсоромно його розглядала. Його очі трохи примружені, в погляді знайома зосередженість й досвід людини, яка звикла виживати. Зведені брови до перенісся, утворили глибоку, майже постійну зморшку. Результат багатьох років напруги. До чого тільки доводить звичка тримати світ під підозрою… Лінія рота жорстка. Міцно стиснуті губи, без найменшого натяку на усмішку. У кутиках рота відчувається стримане роздратування або гіркота…ніби йому уже весь світ зрозумілий, ситуація знайома й давно набридла, але уникнути її неможливо. Й миттєве бажання запустити пальці в його скуйовджене волосся й трішки там навести ладу я спинила.

— Що? – набридло йому бути під прицілом моїх очей.

— Інформація. Мені потрібна інформація, — тріпнула я головою, проганяючи усі зайві думки.

— Я працюю над цим, — проскрипів він.