Розділ 27.2

   Генерал з нами не пішов. Прибіг караульний, доповів, що бачили мародерів зі сходу. І в погляді генерала запалилося щось таке досі ще невідоме. Тож в катакомби спустилися я, Ком, Раян і старший інспектор. Секретність…Йо!

   На катакомби Ком дивився з болем. Розумію. І я теж щастя не відчуваю туди йти, але йдемо. Один Раян досить спокійно себе почуває. Щось в цій магії бастів є. Вони не йдуть проти природи. Вони йдуть за нею. Я з деяким захопленням спостерігаю за його впевненістю, яка ґрунтується не на відсутності інстинкту самозбереження, а на унікальних уміннях наданих самою природою.

    У бастів феноменальне відчуття простору. Їхній мозок  миттєво обробляє інформацію про положення тіла. Вони мають специфічний зір і здатні розгледіти те, що й близько не можуть побачити звичайні люди. І вони вчаться на кожному кроці. Взяти того ж Раяна. Він, як губка, вбирає знання. Варто було показати йому прийоми по самоволодінню і його сили більше не загрожували безконтрольно вирватися.

   І ця наша співпраця – унікальний досвід для нас обох. Я більше дізнаюсь про бастів, а він про чародіїв та устрій життя людей Північної застави. Повна ідилія.

  Старший інспектор цілеспрямовано шурує вперед, я вже трохи і втомилася бігти за ним. Але йду мовчки. І йдемо ми вже досить довго. Ком уже почав з сумом оглядати все довкола. Зуб даю, він вже надумав усіх небезпек і розглянув усі способи відступу. Я ж йду міркуючи про вічне. Бездонні катакомби, як ніщо інше, сприяють роздумам і пошукам сенсу буття. Хотіла б я, щоб все було так просто. Але в мазунчиках долі я ніколи не була. Усе мені давалося потом, кров’ю, плануванням та розрахунком. Якісь перемоги були миттєві, а якісь вимагали часу і терпіння. Бо виграє не завжди найсильніший, виграє той, що краще уміє пристосуватися. Виграє той, хто швидше за інших розуміє нові правила гри та змінює свою стратегію. І саме тому виживають не герої з легенд, а ті, хто вміють слухати світ, коли він змінюється. Ті, хто не тримаються за старі перемоги, як за талісмани, і не плутають впертість із силою. І іноді це означає відступити. Іноді — змінити союзників. А іноді — зрадити власні переконання, щоб урятувати те, що треба зберегти. Бо в грі, де змінюються самі закони, єдина справжня поразка — це вперто вдавати, що нічого не змінилося.

І першим подав знак Раян. Ледь помітно кивнула йому.

— Ми вже близько, — пробурмотів старший інспектор.

    Наближення до капища відчувалося фізично. Стіни коридору почали змінюватися, а камінь тут здавався не просто древнім, а первозданним. Чіткі лінії кладки поступово розмивалися, перетворюючись на м’які, майже органічні вигини.

   Я зупинилася першою. Повітря тут набуло дивної консистенції й стало густим, майже відчутним на дотик. Кожен крок вимагав зусилля не стільки від м’язів, скільки від волі, бо думки грузли в цій невидимій патоці. Магія не проявляла себе ні іскрами, ні гулом. Вона ніби залягала десь глибоко в основі самого буття.

— Не наближайтесь, — буркнула я з відчуттям якогось трепету оглядаючи цю точку Контролю.  

— Чого? — пригальмував інспектор і запитливо глянув на мене.

— Бо магія іноді буває небезпечною.

Ком обережно доторкнувся пальцями до стіни.

— Тут… порожньо, але водночас наче тут щось є.

— Капище не створене для підтримки життя, — кинула погляд на чоловіків. — Це стабілізатор, що стримує прорив.

Раян уже стояв трохи осторонь, напівприкривши очі. Його вуха ледь сіпалися, реагуючи на те, чого ми не чули.

— Раяне? – позвала я.

І він розплющив очі.

— Ти щось відчуваєш? – поцікавилася я у нього.

— Воно... ідеально рівне, — нарешті вимовив він, і в його голосі почулася напруга. — Але натягнуте до межі.

Кивнула його слова і перевела задумливий погляд в центр, де чорнів кам’яний моноліт у вигляді кола, позбавлений будь-яких прикрас чи знаків. Навколо нього сама реальність здавалася пошкодженою: звуки поглиналися тишею, тіні ламалися всупереч логіці світла, а очі відмовлялися бачити суть, постійно зісковзуючи вбік.

   Я опустилася на коліна й торкнулася шорсткого краю. У відповідь магія не вдарила струмом, а розкрилася складною структурою. Так відчувається бездоганний годинниковий механізм, який продовжує йти, попри те, що кілька ключових шестерень уже стерлися на порох. І я ніби провалилася в інший вимір, який я слухала і вивчала. Відчуття часу розмилося, відчуття присутності зникло. Тут тільки я і щось настільки старе й величне, що й годі уявити. І я хотіла знати…Знати більше. Могти більше. Але легкі іскорки вдарили в долоні. І я повільно прибрала руку та піднялася.

  Облизала губи, все ще намагаючись осяйнути щойно відчуте. А поряд мене стояли троє чоловіків з вкрай напруженими обличчями.

— Сорін? – прокотилося моє ім’я каламутної тривогою з вуст Раяна.

 — Все добре!  Отже! — ще раз облизала я губи і сфокусувала погляд. — Хороша новина: капище ще тримає Контроль. Погана, здається, воно більше не розраховане на те, що відбувається зараз. Воно на межі.

— А скільки часу воно ще протримається? – насупився інспектор.

— Не зовсім вірне запитання, — мотнула я головою. — Тут скоріше йдеться не про години чи дні, а про події чи навантаження. Час для нього не критичний. Воно може стояти тисячоліттями, якщо його не чіпати.