Розділ 26

   Застава зустріла нас якоюсь метушнею…Перевела задумливий погляд на Кома. Той округлив очі у німій відповіді, що він і гадки не має, що тут може відбуватися.

— А тут завжди так? – підмітив активність і лорд Вейлок.

— Ну, що ви? – буркнула я, оглядаючи те народне пожвавлення. — Буває ще цікавіше. Ви ж хотіли побачити справжнє життя на заставі? Ось воно, у всій своїй непричесаній красі. Оцініть цей сервіс «Все включено»: крики, біганина і повна відсутність логіки. Тільки обережно, не наступіть на чиюсь паніку, здається, вона тут сьогодні розлита повсюди.

— А чому?

— Та гарне запитання. Зараз у лорда Дарелла і з’ясуємо, — потерла я рукою обличчя і підігнала коня.

Коли зі мною порівнявся Ком стиха пробурмотіла до нього.

— Ну? Яка причина цього загального пожвавлення?

— Лорд Дарелл…

— Тільки не кажи, що знову зник? – втупила в нього важкий погляд.

— Та ні…лад наводив.

— Справді? – покосилася я на нього.

— Ага! Цілий день, — зітхнув Ком.

— А в нього таки є талант, — обвела поглядом військових, які несли чергування так ніби виконували надважливу місію.

— Що ти в ньому бачиш?

— Він вміє перетворити хаос на керований процес. Бачить не лише бій, але і наслідки. Має здатність до ризику… Зі стресостійкістю йому ще варто попрацювати…

І в погляді Кома прочиталася «Угу. Вогонь чоловік, нервовий, правда, трохи».

    Мені заледве вистачило часу на купальню і вечерю, як лорд Дарелл наказово попросив зайти до нього на нараду. Зайшла. Кинула погляд на старшого інспектора Меделя. Його змореність сягнула нового щабля. Наче він тиждень тинявся катакомбами, а коли побачив вихід, то опинився в пащі дракона і той його трішки пожував, отруївся в’їдливістю й виплюнув.

— Ми вас чекали, — буркнув до мене лорд Дарелл.

— Дякую за очікування, — кивнула і запитливо глянула на лорда Дарелла. – Що вам вдалося дізнатися?

— Виявили сліди ще одного старого капища, — неохоче буркнув лорд Дарелл.

І чомусь відразу пішли сироти шкірою. А десь всередині пробігло таке дрібненьке тремтіння.

— А старе, це наскільки старе? – перепитала я.

— Певно, старіше за саму Північну заставу, — кинув своє припущення старший інспектор.

— Старіше за саму Північну заставу… — я повільно повторила ці слова, задумливо постукуючи пальцями по столу . —  Наче Північну заставу зводили не поруч, а над ним…

Лорд Дарелл стиснув губи, поводив очима по кабінеті.

 — Ми теж дійшли такого висновку, — неохоче підтвердив він. — Катакомби під північним крилом глибші, ніж на офіційних планах.

— Цікаво. І стає все цікавіше, — задумливо закусила губу. — Тобто, ми можемо припустити, що це те капище, яке ймовірно створили перші стражі Півночі…То воно таки є…

— Яке ще капище? Звідки у вас подібна інформація? – сіпнувся лорд Дарелл.

— Звання фаворитки імператора дає певні можливості, — манірно схилила голову. – А я люблю читати…

— А навіщо вони створили капище? – поставив правильне питання старший інспектор.

— Бо  Північ не була стабільною територією. Простір плив, енергія виривалася природно. І дане капище було точкою КОНТРОЛЮ, а не поклоніння, — пояснила я.  

— Не зрозумів? – насупився лорд Дарелл, — А чому про це немає інформації?

 — Гадаю, що це не та інформація, яку передають з вуст в вуста, — зітхнула я, потерши скроню. — Це та, яку ховають, коли система починає працювати.

— Навіщо ховають? – насупився лорд Дарелл.

 — Бо визнати існування такого капища означає визнати, що Північ тримають не мури й гарнізон, а стара латка на реальності, — відповіла я спокійно. — І якщо будь-хто знатиме, де саме ця латка, то її можуть спробувати зірвати.

— Тобто документацію знищили навмисно? – видихнув старший інспектор.

— Скоротили, — поправила я. — Думаю, що спочатку — для безпеки. Потім — для зручності. А з часом залишилися лише легенди, які зручно назвати міфами.

— І тепер ці «міфи» вилазять нам боком, — скривив губи лорд Дарелл.

— Боюсь, що так, — задумливо погризла я губу.

— А що саме воно намагається контролювати? – втупив в мене погляд лорд Дарелл.

— Капище було першим шаром захисту, — сказала я нарешті. — Не стіною і не пасткою. Радше… системою стабілізації. Його збудували ще до застави, коли тут зрозуміли: сам простір у цій місцевості — дефектний. Я провела пальцем по краю столу, окреслюючи уявне коло. — Тут тонша межа. Місце, де шари світу сходяться надто близько. Не прорив, але постійний тиск. Капище тримає цей тиск розподіленим, не дає йому зібратися в одну точку. Воно контролює не істоту і не силу — воно контролює умови, за яких щось може сюди прорватися.

 — А застава? – насупився лорд Дарелл.