Розділ 24.2

— Ви справді вважаєте, що я б витрачала стільки зусиль на таку банальність? Помста - це як вчорашній чай: холодний, гіркий і не приносить ніякого задоволення. І якби я хотіла поквитатися, ви б про це не запитували. Ви б це вже відчували, — висвітила я на обличчі чарівну посмішку.

 І підійшла до нього на крок ближче, ігноруючи те, як він здригнувся.

— А СЮДИ, —  кивнула в бік густого туману, що вже майже поглинув ноги Кайдена, — я заманила вас, бо ви — єдиний, хто здатен витримати цей потік енергії, не втративши глузду.

В його погляді спалахнуло щось тривожне, прямо не просто тінь недовіри, а цілий клубок із підозр, настороженості та глухого внутрішнього опору. Ця емоційна суміш була настільки виразною, що вмить видала його звичку жити в постійному очікуванні удару.

— Ритуальний ланцюг — це не просто магія, — зітхнула я й вдалася до пояснень. —  Фанатики використовують ці місця як лінзи, щоб сфокусувати сили. І якщо цей ланцюг замкнеться, то не буде ні Півночі, ні вашого театру, ні мого спокою. А те, що залишиться нам не сподобається, — проникливо заглянула йому в очі.

Лорд Вейлок мовчав. О, я майже бачила, як у його голові зі скрипом перевертаються шестерні звичного світосприйняття і він героїчно намагається осягнути цю нову реальність. Сопе й міцно стискує губи. Певно, реальність ніяк не бажає прийнятися. Вдихнув, видихнув. Перевів погляд на центр енергетичного вузла. І нарешті поглянув мені в очі, але погляд став дещо іншим, у ньому наче трішечки зменшилося підозри, але з’явилося більше усвідомлення реальної небезпеки.

—  Щось ваша щирість мене трішечки лякає, — бурмоче лорд Вейлок.

 — Правильно, — фиркнула я, розвертаючись до центру енергетичного вузла. — Страх — це добрий знак. Він означає, що ви ще живі. А тепер переходимо до найцікавішого. Влаштуймо пастку…

— Що? – кліпнув він.

 — Пастку, — повторила я, і цього разу голос став сухим і безвиразним, позбавленим й натяку на гру чи загадковість. — Для фанатиків.

— Вони ж не ідіоти. Якщо відчують підміну, то зникнуть, — фиркнув лорд Вейлок.

— А ми нічого не будемо підмінювати, — лукаво поглянула я на Кайдена. — Ми дамо їм ВСЕ, що вони шукають.

— Поясніть… — нервово трішечки сіпнулося око у лорда Вейлока.

Здається, в його погляді навіть промайнула тривога щодо моєї адекватності. Я ледь стрималася, щоб не підморгнути йому. Нехай похвилюється. Ніщо так не бадьорить чоловіка, як підозра, що жінка поруч із ним може бути абсолютно непередбачуваною. Але у світі, де все летить шкереберть, легка дещиця мого «безумства» може бути єдиним, що має шанси на успіх.

—Знаєте, Кайдене, що грань між безумством і геніальністю вимірюється лише результатом? —  дозволила я собі майже співчутливу посмішку.

А він знову напружився.

— Розумію, вам важко. Ваша логіка зараз нагадує перелякану дитину, яка ховається під ковдрою від підліжкового монстра. Але фокус в тому, що монстр уже виліз, і він не боїться вашої ковдри. То як, спробуємо вижити в цьому такому дірявому світі? – промуркотіла я до нього.

— Досить! — гаркнув так, що й повітря навколо нас завібрувало.

Він зробив різкий крок назустріч, миттєво зрізавши дистанцію між нами. Його рука в шкіряній рукавиці важко вперлася в стовбур прямо над моїм плечем, відрізаючи будь-який шлях до відступу. Він навис настільки близько, що я могла порахувати кожну іскру люті в його очах.

— Тобі подобається цей театр, так? — процідив він  крізь щільно стиснуті щелепи. У його голосі прокинулися низькі, майже металеві частоти, від яких повітря навколо нас, здавалося, стало важчим. — Подобається балансувати на межі…

— Кайдене, ви навіть гадки не маєте ЩО мені подобається, — спокійно зустріла весь його гнів.

 — Ти кажеш про реальність без прикрас? — його голос раптом став небезпечно тихим. — Тоді ось тобі реальність: ти зараз за крок від того, щоб перевірити, чи справді я такий нормальний, як тобі здається…

І я повільно підняла руку й поклала туди де під шаром одягу й шкіри шалено билося його серце.

— Спокійніше Кайдене…Видихай…Ну? Вдихнув…затримав дихання і повільно видихнув… — завершила я ігри.

І він неохоче, але через силу втягнув повітря. В його погляді ще вирували емоції, але він старанно зусиллям волі намагався взяти їх під контроль. Схиливши голову, спостерігала за його зусиллями. Кремінь, а не чоловік.

 — А тепер зосередься. Фанатики мислять схемами. Точками. Ланцюгами. Якщо в якомусь місці з’являється посилення, то вони прийдуть. Для них це не вибір, а догма.

— І що? — прохрипів він.

— Ми створимо хибну точку…

І він задумливо поводив поглядом від енергетичного центру до мене.

— А коли вони зберуться?

— Тоді ланцюг зімкнеться, — спокійно сказала я. — Але не так, як вони очікують. Сила піде не вгору і не назовні, а всередину. У тих, хто стоятиме у колі.

— Ти хочеш використати їх самих як… провідники?

— Як якорі, — виправила я. — Фанатична віра робить їх ідеальними. Ритуал не потребує жертв, якщо жертви вважають себе обраними.