Розділ 23

     Проснулася, скосила погляд. Раян ліниво так розплющив одне око. Ну як приблудний кіт, якого проганяєш, а він все одно лізе і моститься там де тепло й безпечно. Файно! І його я сприймаю, як щось своє…Ще краще! Посміхаюсь. І шпурляю в нього жалючі іскорки. З ліжка він зіскакує. Стоїть. Потирає місця де іскорки вжалили. І гнобить мене ображеним поглядом.

— Брись з моєї кімнати снідати. За годину виїдемо.

— А обов’язково було жалити? – закопилив він губу.

— Ти вже весь проснувся, збадьорився, став зібраний і готовий до дій. Не дякуй! – хмикнула я.

— Соррін, — прогарчав він моє ім’я.

— А можу ще надати натхнення на прискорення? – примружила я очі.

— Я вже пішов…А ти…ти…чародійка….

— Знаю! – кинула йому вслід.

А далі швидкі збори, сніданок і пошук генерала. Він знайшовся в кабінеті.

— Доброго ранку, лорде Дарелл! – привіталася я.

— Ви в ньому щось бачите доброго? – іронічно задер брову генерал.

— Нікого не вбили. Мертвий ліс не на порозі. Під заставою не бігають шеки…По-моєму, прекрасний ранок, — буркнула я, і всілася навпроти нього.

— Вам не здається, що вашому почуттю прекрасного трохи дах зносить? – цілком миролюбно фиркнув він.

— Сама за нього переживаю.

— То чого ви така радісна?

— Прибула група магів. Сподіваюсь, покінчити з проблемою шеків.

— Чому я про це нічого не знав? – злобно покосився він на мене.

— Ну… — почовгала я ніжкою… — я просила, але ж з першого прохання могли і не дати.

— Леді Вальдорія…

— Ви про це не знаєте, бо саме тоді виконували свою таємну місію з пошуку фанатиків.

— Ясно, — підтиснув він губи.

— Організуйте ще групу з військових і дайте Аруса у супровід.

— Ви не підете? – пірамідкою склав він пальці рук.

— Група магів навчена взаємодії. Тож, думаю, що з шеками вони справляться. Займемося фанатиками, — скривила я губи. – Вони наш пріоритет. Розділимося. Я, Раян і Ком об’їдемо навколишні землі. Ви з інспектором підіймете усю заставу і прочешете ці кляті тунелі.

— Я виділю вам людей, — невдоволено зморщив він ніс.  

— Ні! Годі з мене цих весільних кортежів, — мотнула я головою.

— Я наполягаю…

Тільки важко видихнула.

— Ми маємо справу з магією. То чим вони допоможуть? Окрім того, що стануть жертвами у випадку чого?

— А звідки ви знаєте, що не станете жертвою? – потарабанив він пальцями по столу і поглядом спробував проколупати тріщину у моїй впевненості.  

— Я чародійка. Я ніколи не виключаю і цього, —  спокійно зустріла його погляд, ледь помітно посміхнувшись кутиками вуст. — Різниця лише в тому, що я знаю ціну своєї крові й вартість кожної помилки.

 — Тобто ви йдете на цей ризик свідомо? Це відвага чи ви вже так втомилися від життя?

 — Це розрахунок, — розтягнула губи у вимученій посмішці. — Якщо я стану жертвою, то лише для того, щоб заманити мисливця в пастку, з якої він не вийде. Бути жертвою — це іноді єдиний спосіб підібратися до ворога на відстань удару. Тож не хвилюйтеся за мою долю. То ми закінчили цю чудову розмову? — задумливо глянула на нього, — Чи ви й надалі будете перевіряти мою витримку?

— Закінчили, — вицідив він слова.

З кабінету генерала я вийшла у двір де мене вже чекала Раян і Ком.

— Леді Вальдорія, моє шанування, — у якихось лахах підійшов до мене лорд Вейлок. — Кайден Брукс. Маг. Я чув, що ви хочете знайти аномальні зони. Чи можу я доєднатися до вашої експедиції?

І поки я задумливо оглядаю його таке цікаве самовираження, у Кома округлюються очі і трохи відкривається рот. Ні, все-таки йому треба ще попрацювати над своїми емоціями.

— Так, Кайдене Брукс, ви можете приєднатися, — киваю йому.

— Тоді одну хвилинку, візьму спорядження, — зникає він з наших очей.

— Це що було? – стиха шепоче Ком.

— Поняття не маю. Але подивимося за гастролями цього балагану, — з незворушним виразом на обличчі відповідаю я.

— Але сам Кайден…

— Угу. Сам. Цікаво має бути, — фиркнула я.

І цей Кайден Брукс доволі швидко повернувся з конем і мішком позаду. Навіть знати не хочу, що він там з собою возить. Але мій погляд він помітив.

— Там провізія. Пробачте, не встиг поснідати, — скроїв він милі оченята.

Ох і лицедій.

А далі дорога. Туман. І ліс.  

— Тут завжди такий туман? – покрутив головою цей Кайден Брукс.

— Підозрюю, що так. А потім затяжна осінь перейде у сувору зиму.

— І вам тут подобається? – напосів він із запитаннями.