Розділ 22.2

— Імператорська поетичність тут не працює. А тепер дозволь мені завершити справи…лорде Вейлок? – натисла я магією.

І очі імператора засвітилися… й перед очима постав Кайден Вейлок. Трохи змучений, трохи з глибшими зморшками на обличчі, але на рівні сприйняття такий же небезпечний.

   О, так тут на Північній заставі сил йому довелося докласти немало, щоб дозволити імператору провести зі мною ту коротку розмову. Емпатійне злиття завжди вимагає багато зусиль.

— Судячи з вашого розгніваного вигляду, розмова не вдалася?  —  уважно оглянув він мене, схилив голову й манірно випнув нижню губу. Жест мав би виглядати іронічно-вишукано, як зазвичай, якби в ту ж мить він не похитнувся і з його носа пішла кров.

  Я шумно видихнула. Він машинально провів рукою під носом і завмер, з легкою, майже дитячою розгубленістю розглядаючи червону пляму на пальцях, наче не одразу зрозумів, що сталося. Не кажучи ні слова, я розвернулася, підійшла до ліжка, дістала хустину, повернулася до столу й намочила її водою. Потім знову підійшла до лорда Вейлока і без церемоній змусила його відступити та сісти на моє ліжко. Ніби це була найприродніша річ у світі й у мене мало не щодня імперський радник прикладає холодну хустинку до носа, бо трохи перестарався з чужими емоціями.

— Надто самовпевнені довго на Північній заставі не живуть, — вимучила усмішку.

Кров з носа у нього спинилася. Але відкат уже пішов. І він лише втомлено зиркнув на мене.

— Леді Вальдорія, мене завжди вражала ваша здатність…

— Лорде Вейлок, — зупинила я його. – У мене немає зараз сил… на усі ці ігрища. Мене цікавить чи є якісь певні непорозуміння мого звіту? Зокрема про зграю шеків та фанатиків на території Північної застави?

— Все чітко та зрозуміло, — облизує він губи й докладає чимало зусиль, щоб продовжити просто за мною спостерігати.

— То чому ви тут? — бурчу я, роздивляючись його.

І в його очах з’являється щось бентежне, темне і крапельку нерозсудливе, а губи кривляться у ламкій посмішці.

— Скучив… — видихає він.

Кривлюсь.

— Я просила групу на знищення шеків…

— Будуть… завтра…

— Уже гарна новина, — гризу нижню губу.

Мінус одна проблема.  

— А що по іншим моїм питанням?

— Я… тут…— докладає він титанічних зусиль, щоб залишатися просто у свідомості.

— Та це я бачу, — бурмочу. – Щастя, просто не відчуваю, — договорила я, спостерігаючи, як Кайден Вейлок декілька разів зморгнув, повільно підняв руку й поводив по своєму обличчі.

  — Добряче… мене приклало… — хрипко визнав він, опускаючи лікоть на коліно, ніби це була єдина точка опори у всьому світі. — Даруйте, леді Вальдорія. Занадто довго тримав канал…з імператором буває…важко.

— Я помітила, — сухо відгукнулась я.

— Повірте, — пробурмотів він, — я б волів мати справу з ритуалом високого ризику, ніж з його… емоційними імпульсами, — криво всміхнувся лорд Вейлок.  

Він спробував підвестися й знову сів. Я зітхнула. І не приховуючи роздратування, підійшла до нього, торкнулася зап’ястка й перевірила його пульс.

— Ви на межі, — скривила я губи. — Ще трохи й вас би винесли звідси на ношах.

— Романтична перспектива, — вишкірився він. — Померти у вас на руках.

— Не перебільшуйте, — фиркнула я. — Ви занадто вперті, щоб вкоїти таку радість вашим ворогам.

— Прямолінійно… Саме за це я вас і… — він замовк, запнувшись, — ціную.

— Лорде Вейлок, — тепер уже я потерла обличчя. —У мене тут війна, фанатики, зграї шеків і розриви реальності. Я не маю ресурсу ще й на вас.

 — Я знаю, — тихо відповів він. — Саме тому я тут. Йде переділ сфер впливу на імператора. Принаймні вони так думають, — глухо додав він.

Зиркнула на нього. Теж мені новина. Ясно, що скільки існує імперія стільки й буде точитися боротьба за близькість до імператора. Чим ближче ти до влади, тим більший у тебе доступ до ресурсів.   

— Непокоїтесь, що вони дійдуть до ваших сфер впливу? – цікавлюсь я, і вмощуюсь поряд нього на своє ліжко.

Він завмирає й просто дивиться на мене.

— Ні, поки я непокоюсь за вас, — опускає він погляд.

— Поясніть.

— Є дещо… чого не видно у звітах. Хтось доволі нахабно себе поводить…і люди зникають. Тож… — він зробив паузу, — я тут трохи… через вас.

— Прекрасно, — видихнула я і закрила очі. — Тобто тепер у мене під ногами не лише фанатики і Мертвий ліс, а й імперські таємниці.

— Боюсь, що так, — кивнув він. — І ще одна річ.

— Я вже занепокоїлася, що це все, — розплющила я очі і глянула на нього.

— Я не допущу, щоб з вами щось сталося, — з якоюсь гранітною впертістю глянув він на мене.

— Щось у мене вже таке враження, що я не тільки магію втратила, але і здоровий глузд, — задумливо поглядаючи на нього я потерла свій зап’ясток.