Розділ 22

— Та якого друзка Хаоса ти тут робиш? – зашипіла я.

— Я хвилювався.

— Так заспокійливого попив би! Навіщо пхатися у Північну заставу?

— Бо я за тебе хвилювався! – його голос упав до хриплого, різкого рику.

— А що за мене хвилюватися? В мене все чудово. Що твоя майбутня дружина? – задерла я голову.

— Я скасував весілля. Невже ще не донесли? – якось навіть здивовано зиркнув він.

— У Північній заставі ТАК цікаво, що було не до тебе, — видихнула я.

— Невже? – аж холодом повіяло від того «невже».

— Таріон, — потрималася я рукою за лоба, — ти, як сюди взагалі непомітно дістався? І там тебе імперія не загубила?

— Не загубила. Там мій двійник поїхав ближче з народом спілкуватися.

І бровка моя поповзла вгору.

— Я імператор для мене немає нічого неможливого, — пробурмотів він на той мій погляд.

— Ясно! Не застава, а прохідний двір якийсь, — обурено фиркнула я. – Тобі не здається, що рішення сюди приїхати дещо необдумане? Ти імператор…

— А ти? – віддзеркалив він мій дуже стриманий гнів.

— Що я?

— Ти мене просто покинула.

 — Я роками стояла за твоєю спиною. Але, знаєш, час бере своє і я вже готова вийти на пенсію.

— На яку пенсію, Сорін? — налився його голос солодкою патокою.

— Звичайну. Де не буде цих усіх запаморочливих палацових інтриг, війн, смертей і болю.

— Це через весілля? – з якоюсь простодушністю уточнив він.

— Це через мою втому від усього…

— Мені це не подобається, — категорично заявив він.

— Таріон, ти досяг усього, чого хотів. Ти правиш частиною світу. Твоя імперія у розквіті. Що не так?

— Ти…Ти не так. Ти взяла і зникла, — забринів метал в його голосі.

— Я не зникла. Ти сам призначив мене намісницею, — заперечила я.

— Призначив. І пожалів. Повернись, — вимогливо видав він те «повернись».

Притулила долоні до лоба.

— Ні, — відповіла я глухо. — Ти вимагаєш, щоб я повернулася на позицію "зручної фігури" у твоїй грі, чи не так? Туди, де моя присутність тебе не обтяжує…

— Ти ніколи не була «зручною фігурою», — огризнувся він. — Ти була поруч!

— Ага. Поруч… Рівно доти, доки ти не вирішив вибрати політичний шлюб, не порадившись зі мною, — я склала руки на грудях.

— Це був обов’язок імператора, — зціпив він зуби так, що аж щелепа сіпнулася.

— А я хто? — холодно перепитала. — Порожнє місце? Додаток до трону? Зручна тінь?

Він рвучко перемістився ближче, в погляді зацвіла злість, затріпотів страх і відкинула тінь… стара добра пристрасть. Усе разом.

— Ти знаєш, ким ти для мене є, — прохрипів він. — Я анулював те кляте весілля!

— А що так? Майбутня юна імператриця не виправдала твоїх очікувань? – покосилася я на нього.

І в його погляді загриміли блискавки.

— Вона красива, юна і не готова стати імператрицею, — процідив він крізь зуби, вперто дивлячись на мене.

— Здається, у моїх висновках йшлося про недалекоглядність, вузькість поглядів й непомірні амбіції.

— І це теж, — вимучив він слова з себе.

— І це стало видно після того, як я пішла? — опустила я погляд, видихнула і поглянула на нього, щосили намагаючись зберегти спокій. —  Якщо ти думав, що мої емоції це щось, чим можна вільно маніпулювати, то ти помилився.

— Я не думав! — він майже рикнув. — Бо коли справа доходить до тебе, я взагалі перестаю думати, Сорін!

— Це, ні в драконячий хвіст, не комплімент, — процідила я.

— Це констатація факту! — він наблизився, ігноруючи те, що я підсвідомо відсторонилася.— Ти зникла. Ти втекла від мене, — звернув він на свою наїжджену колію.

— Я пішла. Бо більше не витягувала, — прошепотіла я. — Мій досвід здався тобі нікчемним, мої висновки – упередженими, а моя присутність – обтяжливою. І чого ми про це зараз говоримо? – тріпнулася я.

— Я… — він завмер, здається, навіть розгубився. — Я не хотів тебе втратити. Ніколи.

Продовжив він шарпати залишки моїх нервів.

— Так іноді буває. Ми щось не хочемо, але воно трапляється…

— Знущаєшся? – зашарудів його голос тихим гнівом.

— Мій імператоре, та якби я посміла?

— Сорін, ти маєш повне право гніватися…але не рубай так відразу з плеча. Я стою тут…

Хух, мені потрібно більше спокою і вина. Та скільки в мене тих нервів? І я підняла пальчика вгору.

Таріон завмер. А я пройшла до шафки й дістала пляшку. Налила собі. Покосилася на нього. Стоїть. Сопе. Гнівається. Але зусиллям волі тримає себе в руках.