Розділ 19

   Дорога на Північний Хребет починалася рівною, майже спокійною стежкою, але дуже швидко перетворилася на вкритий коліями тракт, де кожен вибоїстий метр нагадував, що ми прямуємо в те місце, куди нормальні люди не лізуть без крайньої потреби.

   Вів нас до хребта один із солдатів, хлопець, що тремтів, як струна. Він совався в сідлі, нервово поправляв повід, кидав погляди то вглиб лісу, то собі під ноги, наче боявся, що земля сама його з’їсть. Від його емоцій у мене вже всі зуби нили.

  Час від часу Раян з досадою кидав погляд у бік солдата і ледь помітно морщився, наче кожен сплеск чужого страху різав йому по нервах. Ззовні він зберігав холодний спокій: спина рівна, погляд упертий у молочно-білу пелену, яка поволі поглинала дерева. Проте його ліва рука зрадницьки видавала внутрішню боротьбу, пальці раз по раз тарабанили по стегну, демонструючи напруження, яке він так старанно намагався утримати.

   Ком, навпаки, невимушено розвалився в сідлі, поклавши руки на луку сідла. Здавалось, що йому й кінець світу не здатен зіпсувати настрій. Він то муркотів щось під ніс, то підкидав у руках яблуко, то кидав коментарі про те, що «в цьому лісі так тихо, що чути, як застигає крапля роси». Але кожен раз, коли тіні дерев надто різко рухалися від пориву вітру, його веселість на секунду притихала і він ковзав поглядом у хащу, дослухаючись.

   Лорд Дарелл їхав на своєму гнідому вилитою статуєю. Його спина була прямою, погляд холодним і пронизливим. І в тому погляді прямо читалася претензія до туману, дерев і небезпеки, яка теоретично десь нас підстерігала.  

— Хребет ближчає, — пискнув наш провідник. – Будьте уважні. Тут… є щось, до чого не слід повертатися спиною.

   Ком перестав наспівувати. Раян оглянув усіх коротким поглядом і мовчки кивнув. І навіть темний, дихаючий власною тінню ліс, наче почув ці слова й став ще загрозливіший.

  Далі дорога невпинно дерлася вгору. Я струснула головою, намагаючись розігнати думки, й провела поглядом по величних краєвидах, що відкривалися перед нами. Гори, обкутані сріблястим туманом, здіймалися, мов безмовні сторожі, а вітер тягнув із собою запахи смоли, холоду й давнини.

Але цього разу першим на шляху нам зустрівся старший інспектор. Він сидів навприсядки біля тіла солдата, занотовуючи щось у свій блокнот. Побачивши нас, він швидко підвівся, машинально пригладив форму й дочекався, доки ми спішимося. Ледь помітно кивнув  і одразу ж став так, щоб закрити від мене тіло, ніби намагаючись пом’якшити враження. Я лише запитливо підняла брову.

— Там не дуже… вид…— ковтнув він останнє слово.

— Зрозуміло, — і я акуратно обійшла його.

Вид і справді був не дуже…тіло було пошматовано і з’їдене. Підняла погляд. І якщо у генерала був вкрай зосереджений вигляд, то у Раяна задумливий і крапельку розгублений.

— Раяне? – стиха позвала я. – Що ти відчуваєш?

— Не знаю…воно щось інше…ні живе…ні мертве… — пробурмотів він дивлячись кудись у той сірий, задушений туман, що затягував ліс.   

— Воно рухалося… не так, як звір, – трохи хрипло прошепотів він. – І не так, як людина. Вібрація… дуже тиха, але… я її відчув.

  Генерал став поряд мене і уважно простежив поглядом напрямок розірваних тканин, глибину ран, форму слідів зубів… якщо це взагалі зуби.

— Рухалося швидко, – продовжив говорити Раян, його голос був низьким, рівним, але в ньому тріпотіла напруга. – Дуже швидко. Атака з боку, без попередження, без спроби злякати чи загнати. Це… чиста робота інстинкту…хижака.

 Генерал насупився, а Ком закашляв.  

– А сліди? Є хоч щось, що залишило той… це… – лорд Дарелл махнув у бік тіла, бо йому, як і всім, не хотілося називати це «воно».

Інспектор показав рукою в сторону кущів.

 – Сліди є, але… – він замовк й озирнувся на генерала. – Вони занадто глибокі. І занадто широкі. Наче його лапи важили по кількадесят кілограмів.  

Я відчула, як холод пробігає вздовж хребта. Ліс довкола був тихий. Неприродно тихий. Птахи не співали. Навіть вітер, здавалось, оминав цю місцину стороною.

 — Раяне… – знову звернулася я. – Ти можеш визначити… що це? Хоч приблизно?

Він повільно потрусив головою.

 — Я завжди можу відчути, що стоїть по той бік — щось тваринне, щось людське, щось магічне. Але це… нічого з цього. Наче всередині порожнеча, але вона рухається. І голодна. Генерал спочатку довго дивився на тіло, а тоді скривився й тріпнув головою.

 — Отже, ми можемо припустити, що оце, — генерал повів поглядом по тілу солдата, —  результат того, що там напризивали фанатики? Таке можливо? – подивився він на мене.

Задумливо потерла лоба.

— Можливо, — нарешті видихнула я. — Але є нюанс. Якщо фанатики щось призвали, то воно мало б стояти на певній «частоті». Я б відчула слід — магічний, ритуальний, енергетичний. А тут… тиша. Глуха, мертва.

Генерал примружив очі, розглядаючи кожне моє слово, як ключову фігуру на шахівниці Долі.

— Хочете сказати, що це не призвано? — уточнив він.

— Або призвано не так, як ми звикли. З іншого боку, з інших площин, — я повела рукою в бік темної стіни лісу. — Або зсередини. Наче щось, що завжди було тут. Просто спало. Ця земля стара. Це вотчина ще Пеленків… Або можливо фанатики не просто годували Ліс жертвами, а ще й відкривали якісь «прорізи» між шарами… тоді щось могло вислизнути. Якась сутність, — пробурмотіла.