Розділ 17

Ривок, і я зустрічаюсь поглядом із гранично злим генералом.

— Леді Вальдорія, — прошипів він.

Повільно, надто повільно розтиснув руку і відпустив мене. В ту ж мить в цей закуток влетіли Раян і Ком.

І Раян не роздумуючи викинув вперед кулак…А лорд Дарелл легко ухиляється і все це майже біля мого обличчя.

— Годі! – прохрипіла я. – Раяне, це і є генерал, — і я зайшлася кашлем.  

І той ніби спинився, навіть щось таке схоже на посмішку з’явилося на його обличчі, генерал хоча і продовжував насторожено дивитися на Раяна, але тільки в останню мить зумів ухилитися від нового удару.

І якісь легенькі жалкі іскорки самі злетіли з моїх пальців. Обидва учасники дійства смикнулися.

— Леді Вальдорія, — повторно прошипів генерал.

— Лорде Дарелл, нічого не хочете пояснити? Чому вас уже три дні вся застава розшукує? – забіснулася я, хоча з моїх губ злетіло якесь каркання.

— Ви здогадуєтесь, що таке розвідка? – зусиллям волі утримав він руки біля себе, а не на моїй шиї.

І око в мене смикнулося. Ні, ну магію, як і чоловіка, відпускати різко не треба, але прямо зараз хотілося до тремтіння в пальцях. Та вона мені важко дається…

— А ви уявлення про здоровий глузд маєте?

— Леді Вальдорія!!! Ваші дії…

І іскорки тепер уже полетіли тільки в лорда Дарелла. І той замість свого звичного сказу, філігранно опановує себе. Гм!

— Годі! Ви зірвали усю мою операцію, — цідить він слова.

— Я вас рада бачити цілим і непошкодженим, але прямо зараз мені дуже хочеться вас упокоїти, — проникливо заглядаючи йому в очі, сповіщаю я. – І раз ваша операція зірвана, то вибираємося звідси.

— А як ви мене знайшли? – отямився генерал.

— З нами баст.

— А, точно, — скривився він. – І як пройшов ваш похід до Мертвого лісу?

— Епічно. Ми не дійшли. Спочатку на нас напали шеки, а потім ми переховувалися в якомусь з підземних міст Пеленків.

— Ви знайшли місто Пеленків? – аж зупинився генерал.

— А шеки вашої уваги не привернули? – примружила я очі.

— А? – спотикнувся він.

Аж приємно бачити генерала не в стадії «я так сказав».

— Вдома поговоримо, — у кращих традиціях розгніваної жінки відрізала я.

Розвертаюсь, руками показую Раяну на вихід. Той задумливо дивиться на мене. Щасливо посміхаюсь.

— Можу спробувати вивести…дійдемо прямо до демонів…

— А!!! Ні…- підривається він і йде вперед.

Йдемо мовчки. Я ще якась занадто знервована. Я рада, що генерала знайшла…але хочеться поправити йому деякі установки. У розвідку він пішов…Операцію я йому зірвала…Та в мене слів нема…культурних. Як-то в мене виходило вести за собою людей у бою, але не виходить дати раду якійсь маленькій заставі? Чи то я вже намагаюся з гармати по горобцях стріляти чи в чому загадка? Імператор буде щасливий.

Дорогою зустрічаємо інспектора і його команду.

— То ви не жертва ритуалу? – щасливо посміхається інспектор, побачивши лорда Дарелла.  

— Ні! – зиркнув на нього генерал.

— Балаган припинили і далі сунемо мовчки, — психую я.

Щось після того, як знайшла…генерала, відчула усю втому світу. Бо скільки можна лазити цими катакомбами. Північ з первозданною природою… поки я побачила тільки усі види печер. І я невдало переступаю через каміння і падаю на руки та коліна.

— Сорін? – вмить матеріалізується поряд мене Раян.

Простягую йому руку і він допомагає мені піднятися. Генерал враз смикає головою і обводить Раяна вкрай невдоволеним поглядом.

— На вихід, — шиплю я.

   Дорога з тих катакомб здавалася якоюсь нескінченою. І я ще ніколи так не раділа поверненню додому.

   Доручивши Раяна Кому люб’язно запрошую генерала в його ж кабінет. Заходить. Підходжу до столу і всідаюсь. Шумно видихаю. Ноги гудуть…голова гуде…настрій теж збирається погудіти.

— Знаєте, лорде Дарелл, ще кілька годин тому я підняла усю заставу на ваш пошук.

— Леді Вальдорія, я не гриб, мене не треба шукати.

І письмове приладдя полетіло з його столу.

— Лорде Дарелл, ви, певне, не до кінця розумієте вашу відповідальність. Коли я від’їжджаю з застави, ви тут головний. То мені дуже цікаво, якого демона ви собі дозволили залишити заставу і податися гулятися в нишпорки? – налився мій голос металом.

— Леді Вальдорія, я чудово знайомий з відповідальністю, — остигає його голос до хрумкоту криги. – Я тримав ситуацію під контролем.

— Погано ви її тримали, раз дозволили мені переколотити всю заставу.

— Визнаю. Не врахував вашу імпульсивність, — піджавши губи буркнув він.

— Правда?  — перепитала я, хижо прищурившись. — То виходить, ваша лордська світлість просто… недооцінила мене?