Розділ 16

Шукати генерала я змусила усіх. Рішення може і не відрізняється мудрістю, але трішечки рятує від того почуття чистісінького сказу в якому я бавлюсь. І ось, як по злому жарту долі, я стою знову біля катакомб. Та щоб мене ще раз смикнуло нещастя поїхати на північ!!! Тільки теплий південь і море…і пенсія.

  Раян уважно дивиться на катакомби. Він весь зосереджений в собі.

— Ну не кажи, що знову туди лізти треба, — крекче Ком. — Чого не в лісі…полі… —  продовжує він страждати.

Раян тільки коситься на Кома і кидає погляд на мене.

— Гаразд! Пішли! – киваю я.

— А може нам стражів взяти? – страждає Ком біля входу.

— А толку? – кривлюсь я. – Ходи вузькі. Там і розвернутися нема де. І до того ж ми там не очікуємо зустріти ворожу армію, максимум десяток фанатиків.

— Про дракона промовка, — мотнув головою Ком, — Інспектор вирішив нас вшанувати.

І справді інспектор сунув впевнено і невблаганно до нас.  

— Леді Вальдорія, — трохи засапано відказав він, а потім взагалі зігнувся й вперся долонями в коліна. – Я вас самих не відпущу.

— Інспекторе, а у вас немає таких повноважень, — шиплю я.

— Тоді дозвольте, я піду з вами? – враз поміняв він задум.

— Ідіть, — ціджу крізь зуби, аби не витрачати час на сперечання, до того ж злочинці – це його профіль.  

Інспектор підіймає пальці й біля нас матеріалізуються ще три особи.

— Куди не піду, то все весільний кортеж збирається, — фиркнула я.

— Твої емоції заважають, — коситься на мене Раян.  

— Нічого не можу з тим зробити, — скриплю я. – Страшенно хочеться видалити половину людства.

— Так ти ж про самоконтроль говорила? – задирає ця, зараза, брову.

— Так я і контролюю, як бачиш, ще усі живенькі.

— Угу! Ми б усі хотіли, щоб ти прокинулася в доброму гуморі, — прилітає від Кома.

— А не треба було генерала губити, — примружила я очі. – Тако ідіть і дихайте обидва від мене якомога далі.

— Сорін, але ж нас ще не так лихоманило? – скромно опустив очі додолу Ком.

— Так і я про те. Я нова намісниця Північної застави, і у мене зникає головний страж…Повір мені, я переповнена емоцій.

— А що буде, якщо не знайдемо генерала? – вліз зі своєю цікавістю Раян.

— Та багато чого буде…цікавого… — ціджу слова крізь зуби.

І інтерес до розмови у всіх зник. Я займалася тим, що пробувала приборкати злість. Перед виходом я склала детальний звіт для Імператора, додавши максимально креативну інтерпретацію поточної ситуації. І підозрюю, що тих зусиль доведеться  ще допакувати, коли імператор перегляне те, що я наскладала. Та бодай йому! Щоб цей культ стіна привалила! До драконячої пащеки цих ідіотів, які нові порядки вирішили влаштувати. Революціонери недорозвинуті. Угу! Тільки я так не заспокоюсь, а скоріше когось упокою.

    Раян впевнено йде вперед, ми за ним. Чим дальше йдемо, тим тривожніше стає. Під ногами бавиться темрява, така густа, як ковдра. Смолоскипи кидали танцюючі тіні на кам’яні стіни, а кожен наш крок віддавався довгим, порожнім ехо.

Повітря пахло вогкістю, старою цвіллю й димом. Моя уява тут же намалювала, що це той самий запах, що ми вже чули на місцях жертвоприношень: горіла трава, смола, попіл.  Кривлюсь. Але йду слід у слід за Раяном. Чого не скажеш про інших і катакомбами гуляє гупання.

— Тихіше, — шикнула я, — не треба витягати на світ усе, що тут ховається.

Колона трохи пригальмувала свій біг і, наче далі тихіше посунули. Проте простору у катакомбах ставало менше. Аж поки ми не почали просувалась вузькою стіною тунелю. Ком вперто маячить поряд мене, інспектор Медель, переглядає стіни так уважно, наче чекає від них зізнання. Люди інспектора товчуться позаду. Раян попереду, він ніби прислухався до самого каміння й пильно вдивляючись у кожен виступ. Перші три переходи були порожні, виднілися лише старі сліди, що заросли пилом, та кілька кісточок тварин. Потім, у вузькому повороті, Раян зупинився. Його тіло натягнулося, як тятива.

— Раяне? — тихо промовила я, підходячи ближче.

— В цьому місці забагато всього… — пробурмотів він.

А потім закрив очі, зробив глибокий вдих  і на мить здавалося, ніби у повітрі загуділо відлуння далекого дзвону.

Потім Раян струсив плечима і зустрівся зі мною очима.   

— Я не можу сказати напевно. Там наче є люди, — облизав він губи.

— Гаразд, — кивнула я. — Спробуй зосередитися на напрямку слідів. Короткі сесії…

Раян тільки обвів мене невдоволеним поглядом. Вдихнув, повів плечима, трішки постояв. А потім зробив знак, зібрався й рушив вперед. Не поспішаючи ми пішли слідом.

   Тунелі звузились і стало важче дихати. А потім за поворотом з’явилася невеличка галерея, у центрі якої лежали обпалені залишки: сліди свічок, розвалений кістяк з якоїсь тварини і позначка вирізана на камені. Наче це той самий символ із чотирма променями, що ми вже бачили.