Розділ 13.2

      Зайти можна було лише трохи зігнувшись і по одному. Вузький прохід стискав плечі, камінь холодно торкався спини, а повітря пахло вогкістю і старим пилом. Ком посунув першим, за ним Арус, далі я — жестом пропустила Раяна. Той злегка насупився, але мовчки підкорився. Я зайшла остання. І хоч у грудях усе напружено чекало, що зараз двері за нами грюкнуть і ми тут залишимося на віки вічні, нічого такого не трапилося.

    Попереду поволі відкривався простір — печера була набагато більша, ніж здавалося ззовні. Світло від світляків ковзало по стінах, і я завмерла: вони були вкриті різьбленими символами. Лінії утворювали кола, спіралі, обриси людей і зірок. Деякі символи мерехтіли, немов відбивали світло зсередини самого каменю. Під ногами лежала гладка плита, настільки рівна, ніби її відшліфували руками богів. По обидва боки печери стояли кам’яні постаменти, схожі на стели. На них — обережно складені сувої, пластини з тонкого металу, темного як ніч, і уламки кришталю, що світилися блідо-блакитним світлом.

 — Це що? — озираючись довкола, шепоче Ком, хоч його голос здається надто гучним у цій тиші.

— Ніби Зала Знань… — відповідаю я, вдивляючись у центральну частину зали, де підіймалася кругла платформа. Вона нагадувала вівтар, і водночас щось механічне, створене не лише руками, а й розумом, який розумів саму суть енергії.

 — І що тут цінного? — буркнув Ком.

— Інформація, — відповіла я. — В усі часи знання були найціннішими. Саме вони робили одних богами, а інших рабами.

Арус потягнувся до одного свитка і в мене мало серце не завмерло.

—  Тільки нічого не чіпайте. Просто обережно огляньте. Очима! — суворо уточнила я.

Арус застиг і винувато глянув на мене.

 — Ого, а це ще що таке? — свиснув Ком.

Я обернулася. Посеред залу, просто у повітрі, зависла куля — напівпрозора, зсередини ніби світилася. Вона повільно оберталася, і кожен оберт висвічував на гладкій стіні позаду неї незнайомі символи. Літери, схожі на вогняні знаки, спалахували, зникали, поступаючись місцем іншим.

— Це що календар з пророцтвами? – захопливо витріщався Ком на новий оберт кулі.

— Та, наче ж вчені доводили, що той календар, то всього лише записник погодних умов й прогнозів виходячи з тих умов… — задумливо пробурмотіла я, оглядаючи

А Ком з дитячою безпосередністю кілька разів оббіг довкола кулі.

—  Тільки нічого не зрозуміло, — розчаровано видихнув він. 

Пішла до першого свитка. І не встигла навіть дійти, як почула оте «Ой!».

Сіпнулася на звук. Арус стояв й дивився на порох в який перетворився свиток, як тільки він його торкнуся.

— Усі відійдіть до виходу, — стиха прошелестіла я.

— Та щоб його! – розчаровано видихнув Арус.

— Ніхто з нас не знає мови Пеленків, — пригасила я те розчарування. – Якщо вийдемо - визвемо вчених. Вибираймося.

Неохоче, вкрай неохоче, але усі погодилися, що це правильна думка. Арус пішов першим, кинувши погляд на мене, за ним пішов Раян. Ком і собі неохоче, але поп’ятився назад. Я видихнула. Знову приклала руку і двері закрилися.

І ми знову рушили за Раяном.

— А цікаво, що там за інформація? – пробурмотів Ком, дивлячись на мене.

— Ком, навіть не знала, що в тобі є така тяга до знань, — фиркнула я.

— А що? – набурмосився він.

— Завжди було цікаво, що очікують знайти у древніх мавзолеях?

— А що таке мавзолеї? – втрутився з питанням Раян.

— Місце старого поховання древніх народів.

— А у нас їх називають гробниці, — кинув собі Раян.

— А вам такі місця траплялися? – поцікавилася я.

— Бувало, — неохоче відказав Раян.

— І що ви робили? – й собі зацікавився Ком.

— Оминали стороною. Негоже турбувати мертвих. Мертве повинне залишатися мертвим, — просопів Раян.

— Гм! Яка глибока думка, — протягнула я, стискаючи губи, щоб не розсміятися.

— А у вас там немає: «не копай, де тихо, бо ти вже не прокинешся»? — подражнив Ком Раяна.

 — Дуже смішно, — огризнувся Раян, навіть не глянувши на нас, — У нас після таких походів половина сміливців потім сни не бачила.

— А то вам мертві сни показують? — втрутився Ком, підморгнувши мені. — І що тобі сниться?

— Нічого, —  обвів Раян нас важким поглядом. — А ви навіть не уявляєте, що таке прокляття стародавніх місць.

— Трішечки уяви все ж маємо, —  зиркнула я на Кома, щоб той припиняв знущатися з вірувань Раяна.

— Леді Вальдорія, те, що ви змогли відкрити замок, означає, що у вас кров Пеленків? – підліз Арус зі своїм питанням.

Задумливо поглянула я на нього.

— Я аж так глибоко історії свого коріння не знаю, — буркнула. – Наш генетичний код – це мозаїка з кількох великих історичних пластів, що формувалися протягом тисячоліть. То ж загалом можна припустити, що серед нас є нащадки Пеленків. Або ж ті двері відкривалися на кров жінки, — хмикнула я.