Розділ 11.2

— А іншого способу обійти ті печери немає?  —  запитала я.

— Немає.

— Гаразд! Тоді повертаємося.

— Я нікуди не піду, — вперся Ком.

— Цього разу ми знаємо, чого нам чекати від того місця. Просто підготуємося й постараємося швидше пройти, — спокійно подивилася я на Кома.

— Здається, такий наш був попередній план. Просто пройти. Але ми не пройшли.

— Але ж тепер ми знаємо те, чого не знали тоді. Та печера на нас впливає.

— І чого це ми думаємо, що так просто відмахнемося від усіх тих бажань? Я не впевнений, що…зможу втриматися… — нервово видихнув Ком.

— І? Які варіанти? Повернутися до шеків? – спокійно запитала я.

— А якщо зможемо… — сам себе спинив Ком й відчайдушно скривився.

— А більше ніяк звідси не можна вийти? — і собі судомно видихнув Арус.

Посуплена голова Раяна красномовно сигналізувала, що інших варіантів немає. І Кома прорвало на експресивну лайку, якою він виразив усю глибину його печалі. Бажання повертатися туди, де мене накривали відчуття моєї непотрібності, не було і в мене. І, на жаль, жодної думки про те, як подолати цей вплив, не було. Моя магія нестабільна, джерело впливу невідоме.

— Ми зможемо! – обвела я поглядом усіх учасників нашого турне.

— Так? Бо я ще ніколи нікого так не хотів убити, як цього баста, — перекосилося обличчя в Кома.

— Арусе, ви як?

— Від почуття провини хотілося вени перегризти. Це все занадто…

— Раяне, ти як?

— Я…нічого не відчував, зовсім.

— Але ж ми вже знаємо, що то все навіяне…

— Угу! Тільки я бачив твій погляд, — неохоче проскрипів Ком дивлячись на мене – І я ще ніколи в людей не бачив такої пустоти…

— І я теж не палаю бажанням туди повертатися, — зацвіла посмішка на моєму обличчі. —  Але потрібно, якщо хочемо вийти.

— Ой, та годі цих надихаючих тез, — нервово потер обличчя Ком.

— Переконав. Закрила тези. Піднялися! Зібралися! І пішли в печеру! – прикрикнула я.

— Я без підготовки не піду. Зв’яжи мене, — раптом повернувся до мене Ком.

— Приплили рибки! Теж мені носочок знайшовся… — огризнулася я.

— Я собі віри не маю. Минулого разу ми всього нічого там побули. Й тільки ти мене спинила. А якщо щось піде не так?

Я виразно скривилася. Ну щось в його словах було.

— Раяне, ти відчуваєш тут щось живе? — повернулася я до баста.

— Гм, — прикрив він очі. —Дрібних гризунів, — нахмуривши лоба, відповів він.

Пальцем поманила Кома до себе. Морочитися не стала й використала свій пасок, щоб зав’язати йому руки. 

— Витримає? – з сумнівом покосився Ком на ту імпровізовану мотузку.

— А!!! – виразно провела я рукою по обличчю. – Усе навіяне. Шукайте способи обійти ті настирні емоції. Там будуть усі наші страхи й відчуття. Хапайтесь за щось позитивне. Співайте. Читайте вірші. Згадуйте статті закону. Наше завдання якомога швидше пройти печеру.

— А чим нам статті закону допоможуть? – округлив очі Арус.

— А ти їх згадай ще. Голова буде зайнята ділом. Готові?

Виразне мовчання було мені у відповідь від усіх трьох. Ти гляди, як згуртувалися…

  Й ми пішли.

  Я чесно згадувала перелік корисних трав з цілительського збірника. Ахгринминські трави, алмайска рута, адмексин. Мозок напружився, емоції зашаруділи. Але поки ми усі йшли в межах нашої норми. Раян, я, Арус й завершував нашу четвірку Ком. Періодично я на усіх поглядала. І наче ніяких змін не помічала. Чим далі в печеру ми заходили, тим більше напруження вирувало. Я з завзяттям та впертістю повторювала цілительські рослини. Ком й собі щось бубонів. Арус читав молитви, а от Раян з виглядом смертника сунув вперед. Гарно йдемо.

   Шумно видихаю, усвідомивши, що я вже деякий  час  затримую дихання. Я очікувала усіх тих попередніх відчуттів…а їх не було…паніки не було, страху про те як жити без магії не було…десь тинялася ейфорія від того, яку владу дає використання магії. Й відчуття тієї влади п’янило, наливало кожну клітину тіла впевненістю в могутності. Вседозволеність, сила, всевладдя, панування, свобода дій…і якщо я залишусь тут…я зможу змінити світ...я зможу більше…Тут я зможу все. Це місце сили. В цьому місці зосереджена магія. І цю магію я зможу брати у безмежній кількості…Цю магію я…

— Одного погляду було достатньо…ти світло…Я чекав лише тебе. Я шукав тебе. Таких, як ти не існує більше. Моє серце належить тільки тобі. Я готовий весь світ покласти до твоїх ніг. Ти моя нескінченна наснага! Твій дотик, твій запах, твій голос змушує моє серце битися швидше. Ти моя!  

 З одухотвореним виразом обличчям, як на божество, що зійшло до смертного, дивився на мене Раян. Й це повне обожнювання в його очах змусило завмерти. Його губи тремтіли. А надія в очах наче він знайшов свого втраченого месію бентежила. Те м’яке сподівання оповите сяйнистим яскравим блиском очей паморочиться в танці під ніжну мелодію й розкривається спокусою.