Розділ 10

   Але якби не було, чоловіки зібралися й ми рушили далі. Місцями знову доводилося ставати навколішки й повзти на животі. Іноді ми лізли по вузькому карнизу. Іноді йшли доволі просторим ходом. Вийшовши на доволі простору частину підземелля, Раян заметався. Перед нами відкрилося роздоріжжя на три ходи. І Раян вже кілька хвилин бігав від одного до іншого. Біля одного з таких ходів Раян завмер, розглядаючи стіну. Підійшла до нього. В його погляді ковзнула якась нервозність, яку замінила приреченість.

— Що тебе так зацікавило? – звела погляд на стіну.

— Ця печера явно рукотворна, — повів він рукою по стіні.

Придивилася. Й дійсно. Підстави для такої думки були. Стіни тут були доволі гладкі, як для природних.

— Кажуть, що на той час точилися війни, і люди в таких печерах знаходили прихисток, — пригадала курс з історії.

— Гадаєш, оті деякі ходи в яких треба було повзти то навмисне так робили?

— Від шеків нам то дуже допомогло.

— Угу! – видихнув він й непомітно для інших торкнувся пальцями моєї руки.

І погляд я перевела на його руку, а потім заглянула в його очі із запитання «нащо хапати мене за кінцівки?». Його губи вже знайомо смикнулися, а в очах майнуло занепокоєння.

— Твоя присутність…заспокоює, — неохоче видав він і забрав руку.

І я тільки кивнула. А він відійшов до наступної печери.

    Яка іронія! Раніше я наганяла на усіх жах, а тепер відчуття живого заспокійливого для цього дитяти природи. Чудово! Просто чудово! Що далі? Обіймашки, щоб не приснився злий шаман? Я тут може, щоб розгадати таємниці, втекти від своїх проблем, може, навіть трішки подомінувати над світом, а замість цього я емоційний якір для внутрішнього звіра хлопчака… Який…несподіваний поворот долі.

— Нам варто зупинитися на ночівлю, — оголосила я, поглядаючи на виснаженого Кома.

—  Ми можемо тут зупинитися, —  несміливо запропонував він. – Є глухий кут й три ходи з низькими стінами.

—  Розумно, —  підтримую я, вибір місця.

А Раян глянув на мене й швидко відвів погляд.

—  Щось мені тут не дуже подобається, —  завів свою пісню Ком.

—  Мені теж більше б сподобалося бути у своїх покоях, —  фиркнула я.  

 Як би не геройствував Ком, але йому потрібен відпочинок. Усім нам теж би не завадило, дати ногам спокій. Арус з Комом щось невдоволено пробурмотіли, але з полегшенням всілися на землю. Раян продовжив лазити по ходам й повернувся до нас коли усі сиділи й жували сушене м’ясо. Він забрав порожній бурдюк й сказав, що по скалі біжить вода, то він його наповнить. Більш ніж скромний запас їжі відчутно непокоїв. Підземелля оптимізму не додавало, а шеки нагорі змушували міркувати про невтішні прогнози. Нашвидку перекусивши ми вклалися відпочивати.

  Якщо я думала, що не зможу заснути, то я глибоко помилялася, я заснула як тільки закрила очі. А от прокинулася як наче мною потрусили. Як і до того неподалік сидів Раян й від його настирної уваги я й підхопилася. І очі він поспішив відвести. Оцінивши відсутність небезпеки, покрутившись я знову закрила очі. Сон не йшов. Я чула похропування Кома, сопіння Аруса і Раяна. Й він наче й сидів незворушно, але я відчувала, як від нього фонить сум’яттям, пригніченістю, збентеженістю. І ці його емоції бентежили уже мене.

—  І? Що тепер? – прошепотіла я до нього, не відкриваючи очей.

—  Ти…я…Чому поряд тебе я можу…тобто не можу…Мене не зносить… —  плутано видав він запитання.

—  Бо магія не з’являється сама по собі й не зникає. Хтось бере її з вогню, хтось з води. А такі, як я можуть брати її звідусіль, —  не відкриваючи очей пробурмотіла я. – В цьому випадку я її взяла з тебе.

—  Як це взяла? А так можна?

—  Хороше питання. Ну раз взяла, то можна.

—  І ти точно не помреш?

Очі я таки відкрила. Наша пісня гарна нова, починаємо її знову.

—  Ні, але якщо ти продовжиш мене діставати, то чисто випадково з моїх губ може зірватися якесь закляття німоти… І на наступні питання відповім відразу, і завтра я теж не помру. Взагалі розраховую на довге і спокійне життя в одному з замків півдня.

—  А який південь? – аж підсунувся ближче до мене Раян.

—  Теплий. З широкими степами, спокійними ріками і довгими днями.

—  Але шаман сказав…

—  Раяне? У світі є багато дивного. Я вже зрозуміла, що на твоїй батьківщині з твоїми силами щось не те.  На моїй - з моїми силами щось не те. І чому я можу брати магію з тебе – я не знаю.

—  То звідки ти знаєш, що не помреш?

—  Та ти знущаєшся? – покосилася я на нього. – Може ми якось вже перестанемо говорити про мою смерть?

—  Я просто переживаю… —  відвів очі Раян. – Мої сили ніколи не приносили нічого хорошого. Вони руйнували.

—  Гаразд! Спробуємо ще раз. Я чародійка. І я трохи більш живуча, аніж ти собі це уявляєш. І якщо я беру твою магію, то це означає, що моя сутність приймає твою.

—  Але ж ти не знаєш, як це працює… —  виразно покосився він на мене. – Раптом це небезпечно? – впав його голос до тихого шелестіння.