Розділ 9

— Цікаво, що це за печери? – подав голос Арус.

— Природні. Карстові печери, утворилися внаслідок розчинення порід водою, — машинально відповіла я.

— І куди вони нас виведуть? – поцікавився Ком. – Сподіваюсь, що ми не вийдемо прямо на вечерю до шеків?

— Я не знаю, куди вони ведуть, — стиснув губи Раян і перевів погляд на мене.  

— По ходу і розберемося, — видихнула я, уважно оглядаючи Раяна.

Його погляд був трохи застиглий, наче він побачив щось, у що не міг повірити. М’язи напружені до межі - щелепа зціплена, плечі кам’яні, ніби він застиг на роздоріжжі між імпульсивним нападом і втечею. На обличчі якась дивна суміш розгубленості і здивування…

— Баст, то ти знаєш куди нам треба йти? – не вспокоювався Ком.

— Ми завжди знаходимо вихід, — заглядаючи кудись всередину себе відказав Раян.

— Це я розумію, але ж ти якийсь весь несправний… — із сумнівом в очах глянув на нього Ком.

Раян спалахнув злістю. Його обличчя вмить налилося темним рум'янцем, а вени на шиї напружилися, як канати. Очі звузились до щілин і набули різкого, холодного блиску, немов розпечена сталь. Він сердито мотнув головою, немов вліпивши ляпас самому собі. Цей рух був різким і коротким, схожим на удар батога, і змусив його зціплену щелепу ледь помітно сіпнутися. І посунув вперед.

Пішли за ним слідом. Світлячки підсвічували дорогу. Печера іноді звужувалася, іноді потрібно було повзти. Кілька разів зі стелі зривалися ірхи, ссавці з крилами, що могли жити в абсолютній темряві. Зі своїм зростом особливо страждав Ком. Чим глибше ми спускалися, тим сильніше тиснули стіни. Тільки певні магістральні ходи були широкі й просторі, тут можна було йти в повний зріст. А десь були такі місця, що доводилося лягати та отак лежачи проповзати. Й тривожність почала відчутно кусати Кома з Арусом. Раян сунув впевнено.

— Ми точно звідси вийдемо? – дійшовши до ще одного вітіюватого ходу, пересуватися через який потрібно було в позі зю, психанув Ком.

— Так! Ми вийдемо, — якось втомлено відказав Раян.

— А ти впевнений? Може то був єдиний вихід, куди ми зайшли?

— Тут є ще виходи, — впевнено відказав Раян.

— Та ми вже цілу вічність йдемо, — колотило Комом.

— Не відставайте, тут дуже легко заблудитися, — підігнав усіх Раян. – І скоро буде вода.

— Тут є вода? – подав голос Арус.

— Так. Я її відчуваю.

— І скільки ще часу на пузі доведеться до того місця повзти?

— Уже скоро.

Час під землею сприймався по-іншому. Він наче завмирав, здавалося, що ми тут цілу вічність, але насправді могло минути всього лише кілька годин. Місцями печера зачаровувала кристалами різноманітної форми та кольорів. Білі, жовті, рожеві утворення химерної форми. Їх краса зачаровувала забагливими фігурами. У світлі світляків вони відливалися соковитим червоним, шипучою сумішшю смарагдового й м’ятного, життєрадісними сонячним кольором. А коли через невеличкий отвір ми вивалися на берег недоторканого озера, то усі завмерли. Перед нами розвернувся велетенський грот з бірюзовою прозорою водою. Висота вражала. Особливо думкою про те, що це ж на якій ми глибині…

  Ком просто впав на березі озера. Йому явно стало легше дихатися опинившись на відкритому просторі, аніж в тісних тунелях. Арус опустився поряд нього. Раян похмуро вдивлявся в тихі води.

— У воді живуть хижаки. Не наближайтесь.

— Що? Які ще хижаки? – стрепенувся Ком.

— Думаю, що це якісь хижі риби.

— А звідки вони тут взялися?

— Можливо озеро має вихід до річки, або їх хтось сюди приніс, — кинув своє бачення Раян.

— В сенсі хтось приніс? Тут є ще хтось? — витягнулося обличчя Кома.

— Зараз немає. Але раніше цими ходами часто користувалися.

— Що це за місце? Куди ти нас завів?

— Я не знаю, що це за місце. Але воно давнє. І від цих стін не завжди йде добра енергетика.

— Оце не зрозумів? – насупився Ком.

На що Раян тільки знизав плечима.

— Баст від тебе пахне накрученістю… — зважив Ком його поглядом.

— Ну, ага! Коні бігали по колу, коням було весело, — фиркнув Раян.

— Не пискуй до старших, — гиркнув Ком.

— А то що? Попіл посиплеться? – виразно обвів Раян поглядом Кома.

— Та ти… — й Ком ринувся на Раяна.

Кинула малесенький вогник між ними. Обоє сіпнулися і спинилися. Перевели погляди на мене. А я помилувалася своїми нігтиками. І щось бажання у хлопців доказати хто тут більший дурень зійшло нанівець.

— Ну раз усе, то робимо привал на обід.

Демонстративно всілася я й дістала бурдюк з водою та запаси з їжею.

— А що у нас ще є з запасів? – поцікавився Ком.

З запасів у нас було не дуже густо. Трохи в’яленого м’яса, трохи хліба і вода. Ком суворо розділив запаси.