Розділ 7.1

    А після двох днів пошуків знайшли тіло Аделіни Моз. Знайшли випадково - група обшуку з південного сектору просто збилася з маршруту.

    Вона лежала біля провалля, в кам’яному заглибленні, куди й вітер не добирався. Обличчя бліде, ніби з мармуру, очі широко розплющені, немов вона й досі бачила щось таке, що людині бачити не варто.

   Я стояла поруч і мовчала, відчуваючи безсилля на рівні кожного подиху. Навіть генерал, хронічно грізний і гучний, мовчав. Його плечі, зазвичай рівні, зараз були трохи опущені. Він дивився на мертву дівчину й наче згубив свою звичну рішучість. У його погляді не було ані сталі, ані болю лише якесь глибоке, безмовне спустошення. Старший інспектор стояв збоку, крутив у руках власний ґудзик. На його обличчі вигравіювалася складна суміш емоцій - злість, жаль і та сама неминучість, що завжди приходить запізно.

— Те саме, — глухо мовив він. — Як і попередні.

— Ритуал, — підтвердила я, стискаючи руки до побіління пальців.

Від самого вигляду місця мороз ішов по шкірі. Те, що ми побачили, нагадувало жахливу обрядову сцену. Земля була обпалена колом, у центрі  сліди свічок і щось схоже на висохлу кров. Символи на камені - старі, з тих, що ще вивчали в Академії як "заборонені". Їхня енергія ще пульсувала, хоч минуло вже кілька годин після смерті.

— Ви казали, що часу немає, — нарешті прорік генерал, глянувши на інспектора. — Тепер його точно немає.

 Інспектор лише нервово зітхнув.

 — Якщо вони дійсно готуються до дванадцятого місяця… у нас залишилося три місяці, — неохоче видихнув він.

— А що буде після? – чомусь перевів генерал погляд на мене.

— Хороше запитання. Чотири сезони, чотири стихії, чотири фази нашого світила, чотири типи магії: Магія Життя, Магія Смерті, Магія Розуму, Магія Хаосу…і Мертвий ліс, який прокинувся…Навряд чи з того буде щось добре, — відвела я погляд від чоловіків.

Мене пройняв холод. Не той, що від вітру чи зими. А той, що народжується десь під ребрами, коли відчуваєш, що зло вже поруч, просто ще не дійшло до твого порогу.

Генерал різко розвернувся, кулаки стиснуті, погляд гострий, як лезо.

— Три місяці, щоб знайти виродків, які роблять ось це?! — він тицьнув у землю, де чорнів обпалений знак. — Ми проґавили три вбивства. Три! — його голос зірвався, здалося, що й вітер ніби відступив.

І  він знову замовк. Довго дивився на дівчину, поки обличчя не знову стало кам’яним.

— Заберіть тіло. Все задокументувати. Кожну риску, кожен символ.

    І цей день наче вийшов на новий, запаморочливий виток метушні. Світ не зупинився. Життя продовжилося – жорстке, вимогливе, безжальне. Проблеми збільшувалися і розросталися до справжніх гір. І додому я повернулася вже далеко пізно ввечері, коли небо стало вугільно-чорним, коли вже думки почали плутатися від утоми, а в горлі утворився гіркий присмак цього дня. На вході мене зустрів особистий охоронець генерала й повідомив, що генерал хотів мене бачити.

Це вже стає якоюсь поганою звичкою…

   У кабінеті генерала було задушливо - повітря стояло важке, просочене запахом чорнила, металу й втоми. На столі лежали карти, звіти, зім’яті аркуші. Генерал сидів, спершися руками об край столу, й дивився в одну точку.

   Прочовгала до столу, дістала келихи й налила нам обом того бренді, яке все ще муляло мені око. Генерал промовчав. Взяв келих, але продовжив тепер уже дивитися на його вміст.

— Ви хотіли перевірити, що там з Мертвим лісом. Можете їхати, — приглушено, повільно й монотонно мовив він.  

— Ви впевнені? – з такою самою граничною втомою, перепитала я.

— Пора розібратися, що з цією заставою не так.

З цим я і сперечатися не стала. Бо якось усього тут занадто.

     На наступний день ми виїхали до Мертвого лісу. Зі мною та бастом їхав особистий охоронець генерала, Ком та чоловік з охорони Північної застави. Моє щастя не знало меж. Зайвий баласт у вигляді трьох чоловіків. Але генерал наполіг…прямо так і сказав, або їду з охороною, або залишаюсь в заставі. Теж мені самодур-початківець. Але змилувалася, смерть дівчини на нього справила враження. Він бачив смерть на полі бою. Він дивився їй в очі, але це вбивство випадало з його карти світу. Тож зранку цією строкатою компанією ми й виїхали.

  І на третій день подорожі мою увагу привернув Раян. Вірніше, його неспокійна поведінка. Він весь час крутився й ніби до чогось прислухався.

— Ти бував у цих землях? – запитала я, притримавши коня.

 — Що? А! Ні, — відповів він занадто швидко, навіть різко.

І це вже насторожило. Я спостерігала за ним кілька секунд. Раян намагався виглядати спокійно, але його пальці нервово стискали повід, очі раз по раз ковзали вбік - у напрямку до темного лісу, що височів попереду, немов кам’яна хвиля застиглої ночі.

— Раян, — повільно промовила я, — якщо ти щось знаєш, саме час поділитися. Не люблю сюрпризів.

Він зиркнув на мене, потім - на Кома, який їхав трохи попереду. Здавалось, він зважує, що можна сказати, а що краще залишити при собі.

— Просто... — почав він, знизивши голос, — тут щось не так. Наче за нами спостерігають.