Розділ 5

    По поверненні додому до мене підкрадається охоронець, допомагає з плащем й пошепки повідомляє, що генерал не в дусі. Якусь хвилинку вдивляюсь в його очі, бо щось я теж не в дусі. Я настільки замордована, що навряд чи готова няньчити нервових генералів. Але й вибору не залишили. Видихаю. Киваю охоронцю і йду у кабінет за дверима яких мене чекає, не інакше як нова порція драми. Гм! Хоча настрій для трагедії у мене якраз присутній…І буде жаль, якщо пропаде даремно.

     Генерал чекав, сидячи за масивним столом. Його військовий кітель був відсутній. Натомість рукава сорочки були закочені до ліктів, а верхній ґудзик розстібнутий... Інтригуюче, я б сказала, видовище.

   На широкій дубовій поверхні, заваленій документами, поблискували два келихи з важкого кришталю та пляшка темного бренді. Його виснажений, похмурий вигляд був красномовнішим за будь-які скарги: ця паперова тяганина висмоктала з нього більше сил, ніж ціла армія супротивників. У бою є хоча б адреналін, тут  лише самотня відповідальність, жирна втома і кулуарні ігрища.  

  Лорд Дарелл не підвів голови одразу. Тільки після того, як я підійшла ближче, він важко відірвав погляд від стосу й подивився на мене.

— Сядьте, леді Вальдорія, — його голос звучав низько й глухо, ніби він давно не користувався ним.

Сіла і чинно склала ручки на коліна.

– Що за історія у в’язниці? – невдоволено скривився він.  

— Неприємна. Зовсім погано з дисципліною, —  бурмочу я.

А потім тягнуся до пляшки, беру келих й наливаю собі того, що там пив лорд Дарелл. Відкидаюся в кріслі. Видихаю. Роблю ковток і оцінюю міцність та благородство напою. Годно! Навіть дуже. Значить, мені вина не знайшли, а генералу бренді за радість… Гм! Вибірково якось чутки про мене доходять в ці дальні місця… Вибірково!

— Ви переходите межу, — скрипить зубами генерал.

— Межу?  — спокійно запитую я, вигнувши брову. —  Межу я перейшла тоді, коли повірила у здатність людей керувати хоч чимось. А зараз... зараз я лише дегустую плоди даної "дисципліни". До речі, непогано. Такий терпкий присмак безпорадності та нотки байдужості. Цікаве поєднання, правда?

І чи не вперше від нашої зустрічі генерал філігранно приборкує свої емоції. Кривить губи.

— Так, хто цей баст? І чому він у в’язниці? – хмуриться він лоба.

— Ім’я баста - Раян. І він повідомив тривожну інформацію про те, що Мертвий ліс розширюється, — похитала я вмістом келиха, позаглядала, як рідина повільно стікає зі стінок, а потім перевела погляд на генерала.

— Таких повідомлень не було, — стиснув він губи.

— Не було, — підтвердила я.

Якісь висновки він таки зумів зробити, бо обличчя у нього витягнулося.

— А у в’язниці, бо там для нього безпечно. Принаймні я так гадала, — тепер уже скривилася я. – Він погодився стати моїм провідником до Мертвого лісу. Як тільки його стан дозволить, ми вирушимо.

— Чому саме ви? – муляє йому моє рішення.

— Бо щось відбувається…А ми не в курсі, — тяжко зітхнула я.

— Я можу…

— Не можете, — вичавила я скупу усмішку й підвела на нього погляд. – Імператор…застава…проблеми…пригадуєте?

— Користуєтесь своїм становищем? – вбралося його обличчя в броню.

— Угу! Скажіть, як зручно? – зробила я ще ковток.

Лорда Дарелла перекосило.

— А ви навіть не будете вдавати, що рахуєтеся з моїми повноваженнями,  — виплюнув він.  

А мені подобається дивитися за його внутрішньою боротьбою…Такий весь на розриві - зібраний, стриманий, але всередині прямо кипить. І говорять про мене всякого і я вся така подразнююча персона, але ж улюблениця імператора і чародійка…А він ще й вихований був. Принаймні тітонька, що його виховувала дуже старалася прищепити манери непосидючому хлопчиську, яким він безперечно був. Армія трохи затерла ті манери, але навчила коритися наказам. І він кориться…у більшості випадків.

— Ну підозрювати мене в тому чого я не робила – це давати мені ідею, — обвожу його поглядом. – Але якщо для вас це важливо, я постараюсь виправдати усі ваші очікування.

 — Ви…ви…недоладна, — нарешті видавив генерал, упершись долонями в стіл.

 — Та що ви, — кривлю губи у посмішці. — Я ж лише застосовую базовий комплект для виживання: кмітливість, дотепність і трішечки нахабства.

— Нахабності у вас більше, ніж трішки, — сухо кинув він.

— Може бути. А то, знаєте, життя довге і непередбачуване. — я нахиляю голову, граю з обідком келиха.

 Він стискає щелепи так, що чути скрегіт, потім повільно вдихає — видно, як зусиллям волі зупиняє себе, щоб не вийти з берегів душевного спокою.

 — Ви не розумієте, у що лізете, леді Найнтон, — нарешті каже, вже майже спокійно, але в тому спокої приблизно мінус двадцять градусів морозу. — Мертвий ліс не місце для прогулянок.

— Лорде Дарелл, дивлячись на стан Північної застави мені загалом уся ситуація не подобається. В імперії проблеми споконвічно виникали на півдні, північ вважалася тихим і спокійним місцем. Мертвий ліс стояв віками. Народи бастів сповідували життя в повній гармонії з природою, жили невеликими племенами і не відрізнялися агресивною політикою, хоча своє відстоювали. Імперія в цьому переконалася в якійсь дуже давній війні, висновки зробила й до цього дня має місце мирне співіснування. Розвідка підтверджувала, що відтоді нічого не змінилося. Такий стан речей заколисав усю пильність, і усі вважали, що на півночі все добре. А от південь з сусідами варварами вимагав усієї уваги. Коли ж істинне положення речей стало зрозумілим, усі сьорбнули вражень. Імператор лютував…тільки лусочки летіли. Тож тепер з цього місця вкритого пліснявою й павутиною треба зробити перлину півночі й надійний форпост.