Розділ 4

—  І ви знали про вбивства? – тарабанить він пальцями по столу.

—  Про два, —  підтвердила я.

По його обличчю пробігла тінь гіркої іронії, що швидко перейшла у неприховане роздратування. Він нервово стиснув щелепи, і ледь помітна зморшка між бровами перетворилася на глибоку борозну.

—  А зникла дівчина? – скривив він губи.

— Не маю інформації. Чекаємо старшого інспектора.

—  А яка ваша версія?

— Дві дівчини - це вже натяк або на одержимого, або на ритуальні вбивства.

— Драконячий хвіст!!! Що я ще маю знати?

— Поряд з нами Мертвий ліс. Потрібно зробити об’їзд усіх навколишніх поселень й перевірити кордони Мертвого лісу.

— А у нас їх немає? – ще більше спохмурнів він.

— Є, але краще перевірити. Щоб не було, як з казною міста, яка за фактом виявилася порожньою.

Й він замовк й задумливо втупився поглядом в одну точку. Шия його напружилася, а кутики рота опустилися, ніби він щойно проковтнув щось нестерпно гірке. Це була гримаса людини, яка відчайдушно не хоче визнавати неприємну, але правдиву річ.

— І як наповнити казну? –  приречено так запитав він.

— Я запросила фінансування…далі будемо розбиратися, яким чином зможемо поповнити місцеву скарбницю.

Й кілька хвилин він виражав свої почуття через стару добру лайку. Емоції його переповнювали. Я навіть дала йому ті хвилини, а потім натякнула, що у нас робота.

  Звіт від градоначальника - то як окремий вид тортур. І, чесно кажучи, я навіть не посипала обуренням генерала, коли він трішечки знетямився і його очі спалахнули люттю. Градоначальник вразився й з ним зовсім стало неможливо працювати. Лорд Дарелл злобно рикнув й перевів погляд на мене. Ой, та я в імператора на побігеньках працювала я й не таке бачила…Спіткнувшись об мій вираз обличчя він збавив градус напруги й кілька хвилин з його вуст просто зривалося судомне дихання.

— Викликали? – на порозі стояв імпозантний чоловік.

Від нього віяло потом, впевненістю, димом й глибокою переконливістю у власній значимості.

— Старший інспектор Оріс Медель? – уточнила я.

— До ваших послуг леді Вальдорія, лорд Даррел! – вишукано вклонився він.

Судячи з того, як заскрипів стіл під рукою генерала миттєвої дружби з інспектором у нього не буде.

— Докладіть. Що зі справою загиблих? І що зі зниклою Моз? – рубанув генерал фразами.

— Так точно, пане Генерале. Готовий доповідати по пунктах, — лукаво вишкірився інспектор.

Підгріб до столу й вмостився на місці для прийому відвідувачів. Й з найчеснішим виглядом перевів погляд з генерала на мене. Я теж задумливо обвела інспектора поглядом. Безсмертний якийсь чи що?

— Розслідування загибелі двох дівчат топчеться на місці. Жодної зачіпки чи підозрюваних. Зниклу Аделіну Моз шукаємо.

   Генерал знову блиснув очима і інспектор неохоче, проте детальніше розпочав переповідати що, де, коли. І робив він то досить спокійно, попри запаморочливий водоспад злості, який вдало генерував лорд Дарелл.  

    Й поки інспектор буденно так розповідає про свої невдачі, я вивчаю його. Він втомлений більше, ніж показує. І за показною легковажністю приховуються значно складніші емоції: злість на безсилля, сум, спустошення… розчарування… І я стикаюсь з ним поглядом. Мій інтерес він відчув на власній шкурі… Цікаво.

— Чув про вас багато різного, — інтимно прошепотів старший інспектор мені.

— Та чого тільки люди не говорять?! — сонячно посміхнулася. – Кажуть, що ви досить часто переступаєте закон?  — не менш інтимно прошепотіла йому у відповідь.

— Мушу визнати чутки не брешуть, ви дійсно Сяюча, — схилив він голову.

— Сподіваюсь на нашу співпрацю, — стиха відповіла йому.

— Таким як ви не відмовляють, — пробурчав він, тяжко зітхаючи.

 Обдарувала його ще одним поглядом. У відповідь він похизувався своєю посмішкою. Церемоніально відкланявся і я знову залишилася з генералом. Злим генералом, який почав усвідомлювати усю складність завдання, що стояло перед ним. 

 За результатами сьогоднішнього дня склали новий план на завтра. Лорд Дарелл, явно почуваючись проклятим, із найнещаснішим виглядом дивився на той стос паперу. З ратуші забирала його майже насильно.

  Але вдома мені не сиділося. Зі страшною силою тягнуло до баста. Й наказавши спакувати кошик з їжею, я подалася до в’язниці.

   І щось недобре я відчула ще на підході. Полоснуло тривогою, гризнуло занепокоєнням і я пришвидшилася. А тоді я почула — глухий стукіт, короткий вигук. Бійка. Кошик вислизнув з рук і з гуркотом упав додолу. Раян в позі ембріона лежав на підлозі, а його з обох боків гамселили охоронці.

— Я сказала ОХОРОНЯТИ…— налився мій голос пекучим гнівом.

Мить — і все завмерло. Тиша перед бурею.

Ком з’явився позаду, і фраза обірвалася гнівною лайкою. Він рвонув уперед — і двоє здорованів полетіли в різні боки, немов хтось одним помахом розкидав іграшки. З майстром меча не сперечаються.