Розділ 2

Від запитання баст здригнувся, наче його вшкварило маленьким розрядом сили, і раптом голосно, з надривом засміявся. У тому сміхові не було й краплі веселощів — радше відчай, замаскований під регіт. Його плечі напружилися, пальці судомно стиснулися в кулаки, нігті вп’ялися в долоню. Очі блиснули дивною сумішшю розпачу й гіркої іронії, наче він одночасно і знущався з самого себе, і готовий був прийняти долю. Я вже думала, що він узагалі не відповість, але його сміх урвався так само несподівано, як розпочався. Він кілька разів судомно втягнув носом повітря й закрив очі.

— Баст. Як ви мене називаєте, —  глухо видихнув він.

— Як твоє ім’я? – спостерігаю за ним.

— Раян.  

— Ти був один? – поцікавилася я цим дивним моментом, адже басти зазвичай обережні й пересуваються групами.

І від мого питання він наче завмер, а потім нервово облизав губи.

— Так, — затремтів його голос. —  Йшов у розвідку. А у ваших землях не надто приязні до нас, — буркотливо додав він.   

— Куди ти йшов, Раяне?

Голову він задер, хоча в очах і плюскотів відчай.

— Мертвий ліс уже під нашими воротами. Нам не вижити на наших землях… — скривився молодик.

Я задумалася. Якщо ми маємо хаотичне розростання Лісу, то це дійсно проблема. І її потрібно побачити та оцінити. Покрутила цю думку під усіма кутами, тарабанячи пальцями по стегну. Скривилася від перспектив.

— Раяне, ти зможеш провести мене до Мертвого лісу? – задумливо глянула на хлопця.

Від мого запитання його очі розширилися. Взагалі усі його емоції, як на долоньці. Чи то він ще не опанував мистецтво самоконтролю, чи тих емоцій у нього забагато…

— Ти хочеш піти до Мертвого лісу? – розгублено перепитує він мене.

— Я намісниця Північної застави.

— Ти жінка… — якось розчаровано видихає він.

— Я чаклунка.

Він замовк, тільки зло витріщається на мене. Ех, не люблять у нас чаклунів…Й поки він там перетравлює цю прикру інформацію про мою приналежність до жіночої статті і про чаклунство зокрема, вивчаю його. Його зовнішність типова для бастів: невисокий, худорлявий, світлявий. Хіба що колір очей відрізнявся — насичений золотавий, рідкість навіть серед імперців.

— Звідки, ти так гарно знаєш імперську мову? – поглядаю на нього.

— Моя…моя мати була з цих земель, — неохоче відповів він.

— Цікаво, а казав, що до вас тут не приязні?

— Мій батько викрав мою матір, — скривився він.

— Ясно! Складні сімейні стосунки.

Він тільки блиснув на мене своїми розлюченими очиськами.

— Гаразд!  — оцінила його стан й прийняла вольове рішення. – Вирушимо дня через три.  

З підлоги я піднялася важко. Хух, переоцінила я трохи себе. Кинула погляд на клітку, помилувалася, як Раян нервово гризе губи.

— Ну що ще? – зітхнула я.

— І ми дійсно підемо в Мертвий ліс? – насупився він.

— А що не так з планом? – задираю праву брову.

— А ти справді намісниця Північної застави?

— Угу! 

— Що зі мною буде?

— До поїздки посидиш у в’язниці. Це найбільш безпечне для тебе місце. Стіни з елійського каменю, магія тут недоступна, - пояснила я.  – Сам не вб’єшся і ті, що «не дуже приязні» тебе не дістануть.

А я, перевалюючись з ноги на ногу, дрібними кроками пішла на вихід. Так, занятість – це чудові ліки проти дурних думок в голові. Чужі проблеми прекрасно відвертають від своїх. Але треба  якось дозувати, доки я не вляглася замість тих проблем.  

— Не обдуриш? – долетіло мені вслід.

— Я намісниця Північної застави, — кинула йому у відповідь.

Але наївним мріям про відпочинок не судилося здійснитися: вдома мене чекав новоприбулий генерал. Та що ж за день такий? І хоч генерал був дуже очікуваний я була дуже втомлена. Але судячи з кам’яного виразу обличчя генерала, то йому усе критично не подобається, і тією цінною інформацією він зібрався поділитися зі мною.  

— І за що фаворитку імператора заслали в Північну заставу? – не втримався генерал від запитання.

— До вас в компанію, мій генерале. Північна застава - складне місце й нам необхідно буде підняти його з колін.

Й він виразно обвів поглядом моє вкрай скромне вбрання й скривив носа від того неперевершеного запаху коня, з яким я наче зріднилася за цілий день. Постояла під тим поглядом, що мав би принизити мене, посумувала. Одне і теж, ніякої новизни…

— Гублюсь у здогадках ЧИМ ви можете допомогти?

— Можу скласти мапу, щоб більше не губилися, — вицідила я сарказм.

Та щоб мене! Обіцяла ж бути чарівною й на тобі.

— Щиро перепрошую, з дороги дещо втомлена, — схиляю голову.

Але краєм ока помічаю, що зуби він стиснув так, що аж жовна під вилицями випнулися, проте стримався від усіх тих бажань, що так і розпирали юного генерала.