Розділ 1

   Вихори сили я побачила ще здалеку. Це й привернуло мою увагу. Та навіть не так — мене прямо тягло туди. Попри бурчання Кома, я змінила напрямок. Чим ближче під’їжджала, тим трагічніша картина розгорталася. В оточенні патрульних перебував молодий чоловік, енергетичні вихори якого от-от мали все рознести.

— Назад! — рикнула я. — Усі відійшли назад. Зараз!!!

Патрульні, скоріше від здивування, розступилися.

— Від’їдь на сто метрів, — кинула я короткий погляд на Кома.

З коня я злетіла й повільно почала наближатися до джерела цієї скаженої енергії. Мене вела цікавість. Шматок лахміття притягував так, що аж на рівні сонячного сплетіння тремтіло. Пошматоване, скривавлене створіння з-під лоба спостерігало за мною й навіть, здавалось, гарчало. Я зупинилася. Енергія була схожа на сонце, й вона майже розривала хлопця, який ще намагався її втримати. Бісова магія. Мені був потрібен тактильний контакт.

— Спокійно! — трохи підняла я руки, показуючи безпечність своїх намірів.

Та сяючий мені не повірив. Смикнувся, коли я зробила ще крок. Погано. Дуже погано. Такої сили я давно не бачила.

— Спокійно. Слухай мене уважно…

Але уважності там не було й на грам. Він метався.

— Щоб упоратися з енергією, тобі потрібен спокій. Чуєш? Чим більша паніка, тим неконтрольованіша енергія. Це не страшно. Все в порядку. Так буває. Тобі треба опанувати себе.

Мої заспокійливі слова звучали десь аж біля нескінченності.

— Дихай. Просто вдихай, затримуй дихання і видихай. Ти впораєшся. Ти зможеш.

— Н-не можу… — нарешті подав голос хлопчина.

— Це як крик. Ти можеш кричати страшно й довго, але він не триватиме вічно. Як тільки ти заспокоїшся — крик втихне. Дивись на мене. Я з тобою. Ти не сам. У тебе все вийде. Не думай, просто дихай.

Він старався. Старанно вдихав і видихав повітря. Здавалося, це тривало вічність. Але енергія неохоче почала спадати. Хлопчина, загнано дихаючи, вже й стояти рівно не міг, спирався на власні коліна. А я все розглядала його енергію.

— Цікаво…

— Правда? — в’їдливо відказав хлопчина.

— Ага!

Я підняла руку, торкнулася його лоба й, притримавши, опустила на землю.

— Хм, що ж ти таке? — здивовано хмикнула.

Провела рукою, визначаючи його стан. Переломи — старі й свіжі, численні забої. Скривилася. Звісно, елементарну допомогу я могла надати — усіх нас цьому вчили, щоб дочекатися цілителів. Але тут було все надто запущено й обіцяло зайняти немало часу. Я взялася за зламане ребро. Все інше залишила б цілителям.

Магія давалася тяжко. Вона тепер для мене завжди була майже недосяжною: я відчувала її, але взяти не могла. Моя магія, що колись сильним потоком бігла в мені, тепер жевріла нестабільно й хитко, як мотузка, натягнута між двома берегами. Щоразу я застосовувала її надзусиллями. Та все ж рішуче простягнула руки над зламаним ребром. Збирала по крихтах і направляла чисту лікувальну магію.

Руки тремтіли, зуби скрипіли, було таке відчуття, ніби я підіймала вагу, що перевищувала мене в рази. Та по крапельках вливала сили в малозрозуміле тільце, що лежало в мене під ногами. Шипіла крізь зуби, та все одно продовжувала, аж доки не відчула, що все — сил більше немає.

Я посиділа, відчуваючи, як піт градом котиться по спині. Перед людьми такою слабкою не хотілося здаватися. Дочекалася, поки перед очима перестало темніти, підвелася. Патрульні з різними виразами обличчя спостерігали за мною: і презирство, і цікавість, і нерозуміння моїх дій.

— Ком, заберіть його. Він їде з нами, — коротко наказала я.

— Він же з тих… бастів… — загримів голос одного з патрульних.

— І? — холодно глянула я на обуреного.

— Ви впевнені? — тихо перепитав Ком.

— А у вас є підстави сумніватися в моїх рішеннях? — продзюркотів мій голос.

Усі, якось злагоджено, видихнули й удавали неймовірну зацікавленість погодою. Я підвелася. Хоч і тяжко, але підвелася. Дійшла до коня й тільки на чистій упертості знову скочила в сідло. Попереду чекав довгий день.

Життя у північних землях важке. Літо надто коротке, а зима довга. Ніхто не казав, що буде легко — край суворий. Але я не очікувала, що аж так тяжко.

— Леді Вальдорія, навіщо вам той баст? — наздогнав мене Ком.

— Вам нічого не здалося дивним? — поцікавилася я.

— Нічого, — буркнув він.

— Отож-бо! У бастів є своя територія, свої угіддя, своя земля. Вони нас зневажають та уникають будь-яких контактів. То що міг робити баст так близько від застави? — поставила я цілком слушне питання.

— Не знаю. Він весь якийсь дивний. Вперше таке бачу.

— Він сяяв, як сонце… — буркнула я.

— А хіба таке можливо? — насупився Ком.

— От і мені цікаво.

— А може…

— Не може. Я втратила магію, а не здоровий глузд, — огризнулася я.