Розділ 26 Закінчення чи початок?

  Електричка зупинилася на тихій станції. Було відчуття, начебто я потрапила у старий фільм: старенька будівля станції, чистенькі, але потерті лавиці, і тиша. Я була єдиною пасажиркою, котра зійшла на цій зупинці. Оглянулася – до моєї мети потрібно було йти кілометрів зо два. Дрібниці: погода – чудова, повітря наповнює легені чистим ароматом живиці (кругом смерекові ліси і гори, гори). Тому я взяла валізу за ручку і бадьоро покрокувала вузеньким узбіччям. На перехресті доріг стояв вказівник.

Печера "Глибока" (Увага – підвищений рівень небезпеки! Рух заборонений!)

Пансіонат "Лісовий"

Центр міста

Залізнична станція

   Я впевнено покрокувала в заборонений бік. Але щось змусило мене зупинитися. Неподалік виднілися надгробки місцевого кладовища. Я відчула, що повинна попрощатися ще з однією минулою частиною моєї історії. Кохання крізь час і простір… Я згадала наші зустрічі і сльози теплого смутку навернулися на очі. Ця жінка була сильною, не дивлячись на свою зовнішню тендітність. І вона робила свій вибір кожного разу, не вагаючись, як би їй не було важко.

– Прощавай, Леоно…

   Залишок  шляху я пройшла в цілковитій тиші і думках. Ось воно – місце, до якого я повертаюся знову і знову. Я пролізла під заборонними стрічками, пройшла кілька метрів, переступаючи груди землі, каміння, вивернуті з коренем дерева. Розчистила місце на величезному позеленілому камені і глибоко вдихнула.

  Провалля дихало віковічним холодом, вогкістю, байдуже спостерігаючи за моїми діями. Зараз не залишиться нічого, крім слабкого запаху меду і невідомості. Якби ж то можна було зібрати все життя у  намисто і переплести його заново на свій лад.  Я втомлено присіла на камінь і  заплющила очі. Перед очима пробігали, можливо, останні кадри фільму під назвою: «Життя Єви»… А, можливо, і не останні. Старі ножиці, скрегочучи, розкрили свої леза і холодний дотик металу до шиї змусив мене здригнутися. Один рух – і намистини покотяться у провалля, звідки все починається і, де все закінчується…

– Ти впевнена? – глибокий оксамитовий голос, котрий ні з чиїм не сплутаєш, ввірвався в мою цілковиту самотність. Так, це був він – Йозеф. Я відкрила очі і побачила його, красивого, впевненого. Він обперся об камінь і спокійно дивився на мої вагання. – Ти хотіла піти, не попрощавшись? Володарка часу своїми діями має викликати захват, надихати, а ти вирішила просто втекти і кинути нас всіх напризволяще?

– Кого всіх? Я наробила чимало шкоди і навряд чи хтось буде проти мого вчинку?

– Ти здійснила пророцтво, яке не кожен Мандрівник чи навіть Охоронець наважиться прийняти, – з-за величезної смереки випливла напівпрозора постать Ади. Вона посміхалася своєю теплою, доброю усмішкою.

– Ти змусила нас розворушитися. Твої спонтанні вчинки і сміливість збурили наші сили. – Марі підійшла до мене і поклала на голову духмяний вінок.

– Візьми це – він допоможе тобі знайти правильний шлях, де б ти не була. – Ніколас протягнув маленький, але важкий компас. – Його стрілка  завжди показуватиме потрібний тобі напрям, варто  лише загадати маршрут.

– Ти подарувала мені свою любов, наших прекрасних дітей. Я обіцяю, що знайду тебе, де б ти не була. Маю доброго вчителя, – Марк поклав руку на плече Йозефа.

– Час настав, – Голос невидимого Карла прокотився над проваллям.

   Я зробила останнє зусилля і розрізала золоту нитку. Намистини з мелодійним дзенькотом розсипалися і покотилися в печеру. Над галявиною поплив запах імбиру, лаванди, меду… Густий туман повільно опускався, закриваючи вхід у печеру і ховаючи постаті Охоронців. В голові паморочилося. Десь наростав голосний цокіт годинника, який вривався в кожну молекулу мого тіла.

– Маятник подій…Він прискорюється… Зміни вже близько, близько… Марку!

   Цокіт переріс у голосний стук просто біля мене. Стукали у двері. Я миттю схопилась. Білі стіни, чиєсь фото на стіні – все знайоме і, ніби давно забуте… Де я?

– Перепрошую, не хотіла турбувати, але Ви вчора казали, що залишаєтесь тільки на одну ніч. Зараз вже дванадцята, тож, якщо плани змінилися, змушена попросити змінити кімнату, бо цей номер на сьогоднішню дату вже був заброньований раніше.

  Я нічого не розуміла, але за дверима чекали на відповідь.

– Так, звісно, я зараз звільню номер. Дякую, що попередили.

   В коридорі почулися кроки, які швидко віддалялися. Я, зістрибнула з ліжка і, не вагаючись, почала збиратися. В голові крутилися уривки якогось сну чи марення. Машинально приклала руку до чола – все добре, погляд ковзнув по годиннику: вже 12.30! Ого, скільки ж я спала! Швиденько все спакувала, окинула оком кімнату: нічого не забула? Що це? Під ліжком щось темнілось – компас? Звідки йому тут взятися? Та ще й такий красивий, з гравіюванням. Навряд, чи це власність готелю. Секундне вагання – і компас вже в моїй кишені. Ще раз покрутилась перед дзеркалом: що це? Якісь білі пелюстки заплутались у волоссі: звідки їм там взятися? Шия затерпла і нею важко було повертати: від довго сну, напевно. Погляд ще раз затримався на фото, напевно, родинне -  «1810р.». все, потрібно йти. В їдальні було порожньо, господиня зустріла мене привітною, трохи напруженою усмішкою, ще б пак – гостя, яку не випроводити!

– Сподіваюсь, Вам сподобалось в нас? Бажаєте залишитись ще? Можу запропонувати інший номер.

– Ні, дякую! Маю на меті відвідати ще декілька міст. – Все нагадувало дежавю. Начебто я це все вже говорила. Струснувши головою, я попрямувала до виходу, але раптом зупинилась і сама, не знаючи, чому, спитала:

– Цієї ночі було шумно внизу, Ви нічого не чули?

  Господиня знітилась і запевнила, що в спекотні ночі і не таке може наснитися. Я ще раз подякувала і покинула готель.

   Наступне місто зустріло знайомими пахощами ванілі, кориці, звуками фестивалю, який вже починався. Я задерла голову, щоб подивитися на повітряні кулі, які пропливали в небі, розсіюючи хмарки рожевого диму. Сама того не помічаючи, спіткнулася і впала на бруківку. З кишені викотився той самий компас. Я протягнула до нього руку, але чиїсь сильні м’які руки вже допомагали мені піднятися, а потім підняли і його.