Розділ 24 Нова глава

  Відновлення йшло швидко. Марк весь час був поруч і вже за тиждень я стояла на порозі лікарні, прощаючись зі всіма, хто допомагав мені на цьому нелегкому шляху. Старий лікар нахилився до мого вуха і змовницьки прошепотів: «Я вже почав писати наукову працю про Вас. Ваше ім'я ввійде в медичну історію» – Ми обоє засміялися, розуміючи, що в цій історії буде більше прогалин, ніж фактів.

  Я жадібно вбирала в себе всі звуки, всі кольори довкілля. Ніколи ще світ не видавався мені таким чарівним, живим! Марк вів авто впевнено, щасливо посміхаючись. Ледве переступивши поріг дому, я піддалася атаці пухнастого здорованя! Мурко став величезним пухнастим звіром, який хотів неодмінно і одразу виявити всю свою любов.

– Зачекай трохи, - Марк обережно відсторонив кота від мене. – Тобі ж зараз не можна обіймати кішок.

– Не хвилюйся, якщо обережно, то – все буде добре.

  Я не могла насолодитися життям – все здавалося таким прекрасним, живим. Єдине, що змінилося після прийняття Намиста, моя відмітина – вона стала майже непомітною. Потираючи шию, я перебирала пальцями маленькі намистини, що, наче прикипіли – Намисто й справді стало частиною мене! Хоча, жартую – звісно, що прикраса не прикипіла, її цілком легко було зняти. Справа в тому, що після зняття її, я почувалася трохи дивно – в голові паморочилось, непереборна слабкість підкошувала ноги. А, коли Намисто виблискувало на мені, то додавалась якась дивна, необмежена енергія: може то лише мої вигадки?

– Марку, а що трапилося з Хроніками. Де зараз ця книга?

– Це запитання вже не до мене. Ти стала її власницею, тобі – й читати записи.

– Але ж… книги немає, Марку, вона залишилася там…ну, ти сам знаєш, де…

– Єво, ти ще не звикла до своєї нової ролі. Тобі достатньо подумки побажати її бачити. Спробуй!  – Марк взяв мої руки до своїх і попросив сконцентруватися на думці про книгу. Ой! Щось важкеньке у білому серпанку приземлилося до рук! Я не вірила очам: імла розсіялась і в руках лежали Хроніки! Мої руки нарешті відкрили омріяні сторінки і я, не вірячи сама собі, легко і впевнено прочитала перші рядки:

  Єва виконала пророцтво. Намисто визначило її долю, вона – Володарка часу. Вона змогла повернутись…Поряд з великою честю і дарами, вона отримає ряд обов’язків і завдань.

– А це вже цікаво! – заінтригована я перегорнула сторінку і налаштувалася читати далі.

Володарка часу може переноситися у будь-чиє сновидіння, спілкуватися там, але в жодному разі – не завдавати шкоди.

Може вирішувати проблеми Охоронців і Мандрівників та допомагати їм.

Може подорожувати в минуле та майбутнє і змінювати хід окремих подій.

– Оце так! А що ж там із завданнями та обов’язками?

Володарка часу повинна слідкувати за безпекою Охоронців та Мандрівників.

Не допускати нападів Мисливців.

Забезпечувати стабільну роботу Маятника часу, не допускати виникнення часових змін.

  Далі записи обривалися і на сторінці було видно тільки кольорові хвилі, як ото натиснути на екран монітора – і тільки кольорові кола розходяться в сторони.

– Берегти себе і не боятися робити вибір…– Марк «доповнив» недописані слова і ніжно поцілував мене. – Тепер бачиш, на що ти стала здатна? Ти – могутня. Але і відповідальності стало більше.

   Я закрила книгу і вона моментально зникла.

– Ти можеш створити своє укриття, де можеш відпочити, сховатися від усього світу. Ніхто там тебе не знайде. Навіть я. Ти ж уже подумала, яке воно буде? А-а-а, ти вже стала його власницею, – здогадався він, дивлячись на моє замріяно-задоволене обличчя. – Вітаю! Я і на краплю не сумніваюся, що ти будеш справедливою і сильною Володаркою часу. А зараз іди, відпочинь трохи.

   Але відпочити мені не судилося, в принципі, як виявилося, з того часу це вже стало розкішшю. Не встигла я схилити голову на подушку, як відчула, що намистини просто обпікають шию! Мимоволі я потягнулась рукою до них і при першому дотику я блискавично опинилась у геть іншому місці! Просторі зали якоїсь великої споруди, темний коридор з гігантськими статуями і  худенька постать дівчини, що ховалася за одною з них, тремтячи від жаху.

– Хто Ви? Ви одна з них? Рятуйте, я не розумію, що відбувається! – налякана дівчина вхопила мене за руку цупко, наче обценьками.

– Де я сама перебуваю? Хто ця дівчина? Що це таке? – Думки вголос мимоволі вирвалися з моїх вуст. Від цих слів стало страшно вже нам обом! І тут я побачила, як з-за колон почали  виглядати якісь дивні постаті. Щось дуже неприємно знайоме було в їхніх рисах. Здогадалась! Це ж Мисливці! Вони вирішили вчотирьох, ні, вшістьох напасти на одну бідолашну дівчину, за всіма ознаками – Мандрівницю! Ну, Єво, чи то пак, Володарко часу – вперед, на допомогу!

  Я ринулась вперед, мало розуміючи, що маю робити, але все вийшло якось само собою. Я перегодила Мисливцям шлях до дівчини і навколо нас з нею утворився дивний золотавий купол (не питайте, звідки і, як, бо сама не маю відповіді) і троє з них одразу зупинилися, а інші вирішили все-таки спробувати. Результат був передбачуваним: усі троє розсипалися дощем блискіток! Їхні супроводжуючі втекли одразу ж, не дочікуючи своєї черги. Дівчина, наполохано озираючись, заглядала мені в очі, шукаючи відповіді, та я і сама не могла дібрати слів, бо в голові все змішалося. Невже, тепер я – буду розбирати всі магічні пригоди, давати поради і шукати вихід. Рятуйте! Я ж сама тільки віднедавна в цій сфері!

   Дівчину, як виявилось, звали Юлією. Вона випадково помітила в себе дар до Мандрівок, але, не розібравшись до кінця, одразу стикнулася з Мисливцями та ще й в такій кількості! Сутичка сталась у музеї, де дівчина працювала інвентаризатором. За її словами, ці дивні відвідувачі не відставали від неї ані на крок, і, якраз в той момент, коли вона вирішила перевірити приміщення перед зачиненням дверей музею, вони оточили її і: