Розділ 23 Пробудження

   В цей самий час покази монітора казилися: пульс то зростав, то наближався до мінімуму, рівень кисню в крові злітав і падав, як шуліка в небі, покази кардіограми скоріше нагадували карколомні стежки в горах. Справжнє моє тіло здригалося і билося, мов несамовите. Лікарі щільним колом обступили лікарняне ліжко, на якому вже давно лежала і тихо згасала непритомна жінка. Шансів на виведення її з коми майже не було, тільки її чоловік кожного дня приходив і, мов божевільний, водив дивним скельцем над її тілом. Щось бурмотів, шепотів і всі довкола вже звикли до його витівок, тільки співчутливо перешіптувались за його спиною. Жінка лежала непорушно, кілька разів її серце зупинялося, але всесильний персонал лікарні заводив його знову і знову – чоловік не давав згоди на вимкнення апаратів життєзабезпечення. Крім того, ситуація вважалася неймовірною – жінка виявилася вагітною! І кожен день її перебування в такому стані вважався дивом, пов’язаним з величезним ризиком.

– Послухайте, –  поважний, сивоволосий лікар вкотре переконував впертого чоловіка, – дозвольте їй піти. Ми кожен день спостерігаємо тільки погіршення. На що Ви сподіваєтесь?

   Змарнілий Марк слухав його, але в голові пульсувало лише одне: «Вона має жити. Це – не кінець!». Потім вставав зі стільця, заперечливо махав головою і повертався знову до неї, до них…

   Але того дня сталось щось неймовірне: ввечері реанімаційна апаратура сказилась! Протягом десяти хвилин жінка майже помирала і відроджувалася. З кожною хвилиною її стан покращувався, всі мовчки спостерігали за дивом. Один з молодих лікарів спробував ввімкнути камеру на телефоні, але він одразу розрядився! В лікарняній палаті панувала мовчанка, яку порушувало тільки пищання апаратури. Через кілька хвилин все скінчилося.

– Пульс – сімдесять, тиск – стабільний, життєві показники – в нормі. Негайно вимикаємо  апарати живлення! – Голос старого лікаря лунав чітко, голосно, але з деяким тремтінням. Ще б пак! Не кожен день стикаєшся з таким…з такою ситуацією. Лікар не наважувався вимовити слово «диво», бо це суперечило його науковим переконанням. Але, що б там не було – воно було тут, в цій кімнаті, і сім лікарів були свідками цієї «ситуації».

   Я поволі відкрила очі. Незвично яскраве світло вдарило по сітківці, слабка рука потягнулася до обличчя.

– Закрийте жалюзі! Вона ще  слабка, – той самий чіткий голос старого лікаря віддав накази. – Як Ви себе почуваєте? Можете кивнути головою? Якщо розумієте, що я говорю – заплющте очі.

   Я з вдячністю заплющила очі і поринула в, можливо, один із найспокійніших снів у моєму житті…