Розділ 22 Прийняття

  – Чому я в печері? – На ці та інші питання я очікувала повну відповідь, але Ада наказала зачекати, поки прийдуть всі. Хто ці всі?

   Повітря в печері теплішало, стіни почали мерехтіти жовтим сяйвом. Ніколас прислухався до, лише йому чутному, звуку і задоволено посміхнувся.

– Вони вже тут. Ходімо, Єво.

  М’якими, ще неслухняними ногами, поволі я вийшла з печери. Поступово починаючи теж чути звук. Він нагадував цокання велетенського годинника. Місце біля входу в провалля змінилося до непізнаваності: висока пишна трава на галявині, невеличкий кам’яний диск в центрі. Йозеф – урочисто-сумний, серйозний, наскільки серйозним може бути привид. Ада та Ніколас стояли біля нього, взявшись за руки. Поступово у повітрі почала вимальовуватись ще одна примарна постать – Карл, в своїх, тепер білих, шатах. В повітрі запахло суницями, чебрецем і липою – з’явилась тендітна, усміхнена Марі з вінком польових квітів на голові. Всі чекали на ще одну особу, яка спізнювалась, чи то не хотіла приходити. Цокання ставало гучнішим і швидшим.

– Якщо не з’явиться Марк зараз, то ти його більше ніколи не побачиш, – тихо прошепотіла Марі. В повітрі повисла гнітюча мовчанка.

– Зроби щось, Єво. Ти тепер можеш більше, ніж уявляєш, – так само пошепки підказав Йозеф.

   Я заплющила очі. Стукіт Маятника часу (а це був саме він) ставав все гучнішим, неспинним  і тривожним. Намистини шиї почали пульсувати в такт цокоту. Я зібрала всю волю і, наче крізь тунель, пронеслася просто до свого дому. На ліжку так само сидів Марк.

– Вибач, мені… Я це зробила. Зроби  і ти свій вибір. Я хочу бути в твоєму серці, не важливо, як і де, але я цього прагну. Будь-ласка, не мовчи, час біжить, Маятник подій прискорюється. Я не знаю, що це означає, але відчуваю, що ти повинен бути зі мною.

   Марк підвів на мене очі, взяв мої руки і  я відчула, як по тілу пробіг струм…

   Відкриваю очі – на галявині ті ж присутні, я відчуваю тепло Маркових рук. Він, усміхнений, дивиться на мене тим поглядом, який підкорив моє серце багато років тому. Але цокіт Маятника все тривожніший. Що ж я ще не зробила? Обвела поглядом все навколо. І серце відчуло смуток – страшенний біль: Йозеф! Я відчула смуток всіма клітинами свого тіла, він напливав хвилями разом з цокотом.

– Що я можу для тебе зробити? – Питання вийшло геть недоречне, бо відповідь я й так знала.

– Леона… Я хочу бути з нею. Та, хіба це можливо?

– Зараз все можливо, Йозефе… – Я простягла руку і в повітрі знялась хмарка зоряного пилу. З того пилу вийшла постать. Це була вона – Леона – така ж мила, молода і усміхнена, як на медальйоні!

– Нарешті, Йозефе…

– Леоно! – Вони обернулися до мене.

  – Єво, безмежно вдячні.

– Йозефе, Леоно, ви на це заслуговуєте, як ніхто. – Вуста закоханих злилися в палкому поцілунку…

   Цокіт Маятника почав втихомирюватися, але в повітрі відчувалося ще щось, ледь вловиме… Марі!

– Марку, ти повинен відкрити Марі правду, якою б болючою вона не була. Ну ж бо, – бачачи його збентеження, я обняла його. – Зараз потрібно все розставити по місцях, інакше не може бути.

  Марк обернувся до Марі, вона опустила очі.

– Це був ти? Правда?

– Так…

– Чому?

– Я боявся… Боявся тебе втратити, якщо ти збереш Намисто. Боявся, що воно забере тебе у мене. Боявся… Я й сам не знаю, чого. Мабуть, не хотів змін… Ревнував тебе до Йозефа, лютував, що ти прислухаєшся до нього. Розумів, що ми різні, але не хотів відпускати ілюзію примарного щастя. Вибач…

   – Будьте щасливі разом! Я ще не знайшла своє кохання, але воно обов’язково буде, трохи згодом, коли прийде час…

   Цокіт годинника сповільнився, але всі відчували певну напругу в повітрі. Вперед виступив Карл.

– Оскільки зараз відбуваються зміни, на які не всі очікували, яких всі боялися, то ми повинні бути чесними і відкритими. Єво, зроби свій перший запис!

  В повітрі знявся невеликий вихор, з якого плавно опустилася мені в руки величенька важка книга – Хроніки Мандрівників! Сторінки зашелестіли, невідомо, звідки з’явилося справжнє писарське перо, з якого впала крапля чорнил на сніжно-білий аркуш. Я нерішуче простягла до нього руку, як раптом, наче все життя тільки це й робила, ідеальним почерком почала виводити літери! Рівні, чітко прописані рядки лягали на аркуш. Я не встигала розуміти, що пишу, як перо раптово висохло, вислизнуло з рук і впало між сторінками. Книга повільно почала закриватися…

– Зачекайте! Що відбувається? – Останні написані слова, які я встигла побачити: « Вона змогла повернутись»

– Не хвилюйся, все налагодиться. Ти звикнеш до нового становища з часом, а його в тебе буде вдосталь, – Карл хитро всміхнувся і прислухався. За всіма подіями ніхто не помітив, як цокіт Маятника перестало бути чутно. – Ось і все стало на свої місця. Всі зміни настали, ми всі там, де повинні бути, все йде своїм ходом. Тож, думаю, потрібно розпрощатися.

   Йозеф та Леона стояли усміхнені та неймовірно щасливі. Поступово обоє перетворювалися на легкі хмаринки, які розтанули у всіх на очах. 

– Вони тепер назавжди разом, – змахуючи легку сльозу, прошепотіла Ада. Ніколас ніжно обійняв її за плечі.

– Ходімо, люба. У нас тепер попереду ще багато справ. Але ми завжди готові прийти на твій поклик, Єво. – Я кивнула, відчуваючи полегшення і легку тугу. Обнявшись, вони пішли до печери і зникли в її загадкових тунелях.

   Настала черга Марі. Вона неквапливо підійшла, переклала мені на голову свій вінок, а в долоню вклала малесенький жолудь.

– Візьми його. Як захочеш порад чи просто потеревенити, він допоможе тобі потрапити до мене. Відтепер ти – моя бажана гостя! І ти також, Марку. Я рада за тебе, за вас чотирьох, – змовницьки підморгнула Марі і, побачивши наше здивування, поважно додала. – Ну, я ж завжди виявляюсь правою, чи не так? – Дзвінко засміявшись, вона побігла широкою уквітчаною дорогою…